Пороський Лексикон

Один з керівників Пороської археологічної експедиції.

😢11 січня у Білоцерківський краєзнавчий музей відкрилася меморіальна виставка, присвячена другим роковинам пам'яті Олексія Стародуба - археолога, краєзнавця, провідного редактора Білоцерківської централізованої бібліотечної системи, старшого наукового співробітника музею.

✍️Олексій Стародуб народився 21 лютого 1960 року. Закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Т. Шевченка, як студент відділення археології захистив дипломну роботу про математичні методи в археологічних дослідженнях. За розподіленням після навчання потрапив до Білоцерківського краєзнавчого музею, щоб відпрацювати узгоджені законодавством 3 роки, та залишився у Білій Церкві назавжди, досліджував історію міста та видав низку книжок зі своїми напрацюваннями.
На початку 1990-х рр. на базі музею була створена археологічна експедиція, яка за чільної участі О. Стародуба у наступні декілька років провела численні рятувальні археологічні дослідження на теренах Центральної та Східної України, зокрема, і в Білій Церкві.
Ближче до 2000-х рр. Олексій Володимирович зосередився на дослідженнях історії Київщини. До кола його наукових інтересів належали соціальна історія, історична демографія, історія шкільництва, антропонімія і генеалогія. Впродовж наступних десятиліть були опубліковані кілька сотень його наукових статей та декілька книг. Особливо слід виділити «Будівельну історію Білої Церкви» у чотирьох томах та «Історичний атлас Білої Церкви» (авторські колективи на чолі з О. Стародубом).

🕯️Олексій Стародуб помер 11 січня 2023 року в Австрії після важкої хвороби.
Він був людиною незвичайної долі і надзвичайного розуму та, на жаль, важка хвороба не дала можливості втілити всі задуми…
Час невблаганно віддаляє нас від колеги, друга, соратника, але його ідеї, принципи, праці не втрачають свого значення і продовжують жити у книгах, наукових виданнях і тих людях, які його знали. Світла пам’ять видатному досліднику та шанованому науковцю.

Орлов Руслан Сергійович багато років здійснював археологічні дослідження в одній з столиць літописного Поросся - Юр'єві\Білій Церкві. Тому оцифрування його публікацій це вагомий внесок в доступність знай про нашу археологічну спадщину.

Руслан Сергійович Орлов ключова особа в дослідженні ремесла та мистецтва великокняжого часу. Водночас, його археологічні польові роботи назавжди вписані в історію досліджень навколокиївських літописних містечок: Вишгорода, Василькова, Юр'єва (сучасна Біла Церква).

Відтепер з повними текстами його публікацій можна ознайомитись тут: https://figshare.com/authors/__/17587569

З 116 на сьогодні відомих оцифровано 109. Робота з пошуку ще семи продовжується. Будемо вдячні за якісні скани наступних робіт:

Орлов Р.С. 1985. Славяне и Русь: Проспект выставки. - К.: Наук.думка

Орлов Р.С. 1987. Путивль на торговых путях Руси. “Слово о полку Игореве” и Путивльшина: Тез. Докл.и сообще.обл.ист.-краевед.науч.конф., посвященной 800-летию “Слова и полку Игореве”. - Путивль, - с.19-20.

Орлов Р.С. 1987. Школы художественной металообработки “Русской земли” и племенные украшения (к социальной характеристике древнерусского ремесла). Исследование социально-исторических проблем в археологии: Сборник научных трудов. - К., с.228-242.

Орлов Р.С. 1993. “Тьмутороканський болван” “Слова о полку Ігоревім”. Старожитності Південної Русі: Матеріали ІІІ Історико-археологічного семінару “Чернігів і його округа в ІХ-ХІІІст”. - Чернігів, с.176-183.

Орлов Р.С. Козюба В.К. 1996. Дослідження храму св.Бориса та Гліба у Вишгороді в 1996р. - Пам’ятки архітектури і монументального мистецтва в світлі нових досліджень. - Київ, с.43-44.

Орлов Р.С. 1996. Наукове і "аматорське" краєзнавство в системі охорони пам’яток історії та культури у м. Вишгороді. Охорона історико-культурної спадщини: історія та сучасність : Тези допов. наук.-практ. конф., присвяч. 30- річчю Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, 18 грудня 1996 р., м. Київ / Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, Центр пам'яткознавства НАН України та УТОПІК. - К. : с. 91-95.

Орлов Р.С., Стародуб О.В. 1996. Дослідження пізньосередньовічного м. Василькова на Київщині у 1994-1995 рр. Нові дослідження пам'яток археології козацької доби в Україні. 1996. Випуск 5.

Про гору Пастушку в с.Сахнівка з 1845 року.
Старожитності Поросся починають привертати увагу дослідників в першій половині 19 ст. Звісно, в першу чергу звертали увагу на залишки укріплень (городища, вали) та кургани.

Один з перших текстів про Сахнівські гори належить швейцарцю, геологу, археологу та мандрівникові Фредеріку Дюбуа де Монпере (Frédéric DuBois de Montperreux). Він відомий в першу чергу своїм твором про подорож на південь України до Криму та Кавказу. В тій праці не лише подано опис старожитностей, людей та місць, але й плани окремих пам'яток, замальовки ландшафтів.

Про гору Пастушку згадується на сторінках роботи про кургани "De tumulus, des forts es ramparts de la Russie occidentale" опублікованої в кількох номерах річника про подорожі та географію.(1845р.).

Це один з перших текстів, де наводиться легенда про появу гори та про її "дослідження" місцевим панством (с.192-193)

Frédéric DuBois de Montperreux De tumulus, des forts es ramparts de la Russie occidentale. Pemier article // Annuaire de voyages et de la geographie pour l’annee 1845, pour une reunion de geographes et de voyaguers, sous la direction de Frederic Lacraix. Paris. 1845. - p.178-193 https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/bpt6k6506667h/f353.item

Варфоломій-Артелемій Іванович Дубина

Селянин з села Медвин в Середньому Пороссі народився 1873 року. Жив на кутку Дубинівці (тепер вулиця Богуславська). Чоловік ще за Російської імперії був членом місцевої «Просвіти», за переказами, ходив по українські книги до Білої Церкви та Києва. Товариство в 1920-х налічувало вже більше 200 членів. У Варфоломія народилось 11 дідей, з яких подорослішали восьмеро — четверо хлопців та четверо дівчат. Хлопці отримали освіту. П’ятою дитиною був Іван, вчитель, перший дослідник археології Поросся, потім геолог, громадський діяч, публіцист. Ще один син — Лукаш страчений більшовиками за участь у Медвинському антибільшовицькому повстанні.
В 1920 року Варфоломія пограбувала радянська держава — «розкуркулила» забравши землю. Чоловік був здібний до будівництва хат. Після смерті 1962 року його поховали на цвинтарі на кутку Гладь (тепер вулиця Зарічок) поблизу школи де колись навчався його син Іван. Пізніше, ще за радянської влади з США пріїхала Олександра Бражник привізши гроші на надгробок і таємно — видання 1952 року книги Івана Дубинця про Повстання. Завдяки цьому пам’ятнику і вдалось розшукати могилу активістам проєкту Сторіччя Медвинського антибільшовицького повстання. Відвідайте сторінку проєкту, що розповідає про одну з найяскравіших сторінок нашої спільної історії.

Додатоково читайтекнигу спогадів: Коваль Р., Гогуля П. Медвинське повстання. — Кам'янець-Подільський, 2014.

У дописі використано матеріали дописів Сторіччя Медвинського антибільшовицького повстання та фото Alexandra Garmash. Дякуємо Вам, що ділитесь такими скарбами!

1-й Гуцульський полк морської піхоти.

У книзі Ярослава Тинченка "Військово-морські сили України 1917-1921 рр." (2012р. Видавництво «Темпора») вміщено малюнок Богдана Піргача який зображає підстаршину 1-го Гуцульського полку морської піхоти на фоні храму Миколаївського монастиря, що височіє на пагорбі-острові правого берега річки Рось. У підписі вказано "Богуслав, осінь 2019 року".

Чому саме Богуслав?
Десять років тому саме сьогодні, 20 листопада 2010 року на території Миколаївського чоловічого монастиря Православної церкви України освячено Пам'ятний знак воїнам Армії УНР - Іванові Білецькому та Оверкію Бондаренку. Обидва були козаками 4-ї Київської дивізії під час Другого зимового походу. До дивізії входили частини 1-го Гуцульського полку морської піхоти.

Обох вояків розстріляли більшовики під містечком Базар. Цікаво, що Оверко Ісакович народився в селі Синиця біля Богуслава, а Іван Омелькович назвав під час страти місцем народження Богуслав (насправді, село Русалівка на Уманьщині). Саме тому, вдячні богуславці вважають їх обох своїми близькими земляками "богуславцями".

Ймовірно, саме тому художник зобразив як фон місце пов'язане з вшануванням вояків Української Народної Республіки.

#богуслав #синиця #базар #рік1919 #рік2010 #арміяУНР

Козачий курінь з села Мошни.

За часів Української революції, початку 20-го століття, поширеним явищем були численні антибільшовицькі загони. Іноді вони створювали само організовані утворення, селянські республіки.

У долині річки Вільшанки була утворена Мліївська республіка, яку очолив Бабенко Трохим Іванович (отаман Голий). Його загін та повстанський відділ отамана Товкаченка (Товкача) у 1920-му році висловили підтримку Холодноярській Республіці. Опісля спільної наради і мітингу разом з жителями села Мошни розпочався невдалий наступ на Черкаси. На думку співробітників Національного музею історії України (м.Київ) Ймовірно, саме тоді більшовикам вдалось захопити прапор, що нині зберігається у фондах музею.

Ця реліквія потрапила до фондів тоді ще Центрального історичного музею у 1940 році разом з іншими матеріалами Київського музею революції. Блакитно-жовтий прапор розміром 1,9×0,9 метра має напис "Мошенський сільський козачий курінь оборони землі української" і належав мошенському куреню Вільного козацтва.

#мошни #рік1920

Матеріал підготовано на основі допису Національний музей історії України від 14 квітня 2020 року. Зображення з цього ж допису.

Уламки таких жорен знаходимо на давньоруських поселень й на території Поросся.

Про хліб та метеорити.

Століттями люди перетирали зернівки злаків на крупи та борошно. Спочатку в ступках та на зернотерках, пізніше за допомогою ручних жорен. На багатьох поселеннях давньоруського часу (9-13 ст) знаходять їх фрагменти. Ці жорнові камені, як правило, виготовляли з місцевих порід — пісковиків, вапняку, іноді гранітів.

На думку В.П. Левашової та А.В. Петраускаса різні за структурою поверхні жорна (і відповідно, за матеріалом) могли використовуватись для помолу різних сортів збіжжя [Левашова, 1956, с.94; Петраускас, 2003, с.70]. Автори посилаються на ґрунтовну енциклопедичну статтю В. Демікелі [Демикели, 1900].

Ймовірно, частина жорен на поселеннях Середньої Наддрніпрянщини давньоруського часу завозились з інших місць. До імпортованих належать жорна з овруцького пірофілітового сланцю та трахтемирівських пісковиків. Місця виробництва давньоруського часу відомі поблизу виходів цих порід на поселеннях Овруцько-Словечанського кряжу та поблизу Григорівки на Дніпрі [Петрашенко, 1999, с.74; Ивакин, 2010, с.392]. Частина жорен на пам’ятках виготовлялася з місцевого матеріалу. В могильнику Буки ур. За Березками В.Б. Антонович в 1893 році розкопав курган (№26) з похованням людини міцної статури (чоловік?), яке Б.А. Рибаков вважає похованням висококваліфікованого майстра з виготовлення жорен із місцевого матеріалу [Рыбаков, 1948, с.423]. Курган з ровиком мав висоту до 1,2 м. і був обкладений по периметру камінням. В насипу кургану на глибині 0,6 м від верхівки зафіксовано вісім каменів, складених купою, нижче, під ними - жорно [Антонович, 1893, с.27]. Цікаво, що серед половецьких курганів є випадки знаходження в могилах жорнових каменів [Голэмбьовская-Тобиаш, 2017, с.195].

Частина жорен в на пам’ятках Середнього Подніпров’я виготовлення з породи, що належить до зювітів. Зювіти — це породи, що складаються із зцементованих уламків скла та інших порід. Вони утворюються в результаті «спінювання» порід в місці удару падаючого метеориту.
Єдині в Східній Європі поверхневі виходи цього специфічного, туфоподібного матеріалу імпактного (ударного) походження, фіксуються у Іллінецькому р-ні Вінницької обл. в районі річок Таранівка та Собок (остання — це права притока р. Соб у Побужжі на території Вінницької області) [Климовский, 2001].

Іллінецькі породи сформувались 420 млн. років тому під час падіння метеориту вагою 40 мільйонів тон та розміром 230-300м. Утворений кратер був діаметром 7 км і глибиною 60-800 м. [wikipedia].
Видобування цього матеріалу за П.І Хавлюком розпочалося на початку ІІІ ст. н.е. і продовжувалось в давньоруський час [Хавлюк, 1973, с.38-39]. На думку дослідників транспортування видобутого вулканічного туфу відбувалось через р. Соб, далі течією Росі та Дніпра [Хавлюк, 1973, с.40; Простантинова, 1988, с.33, 34]. Досвід аналізу фрагментів жорнових каменів вказує на необхідність прискіпливого аналізу в кожному конкретному випадку для з’ясування місця видобутку сировини [Готун, 1996].

В нашому музеї зберігаються уламки жорнових каменів з давньоруських пам'яток поблизу м.Золотоноша та с.Благодатне.

Більше читайте:
Антоновичъ В.Б. Древности Юго-Западнаго края : раскопки въ странѣ древлянъ / [соч.] В. Б. Антоновича, орд. проф. Имп. Ун-та Св. Владиміра. - СПб. : Тип. И.Н. Скороходова, 1893. - [4], 78 с., [7] л. план. - (Матеріалы по археологіи Россіи, издаваемые Императорскою Археологическою комиссіею ; № 11)

Голэмбьовская-Тобиаш А Позднекочевнический могильни в Росаве. Новая интерпретация. Сравнительный анализ // Colloquia Russica Series I, vol.7. Rus` and the world of the nomads (the second half of 9-th – 16-th century) / Publicatiob from the 7th Ibternational Scientific Conference, Plzeň, 23-th – 26-th November, 2016. Krakow.2017. - p.179-202.

Готун І.А., Петраускас А.В., Черниш Г.Ш. Жорна на території Подніпров’я // Археологія, 1996, №2., с.84-92.

Демикели В. Жерновой мельничный постав. // Полная энциклопедія русскаго сельскаго хозяйства и соприкасающихся съ ним наукъ. т. III Донникъ-Картографія почвъ. СПБ. Изд. А.Ф.Девріена.. 1900. - с.278-326.

Ивакин Г.Ю., Томашевский А.П., Павленко С.В. Использование пирофиллитового сланца и кварцита в строительном деле Южной Руси // Труды Государственного Эрмитажа: Т. 53. Архитектура Византии и Древней Руси ІХ-ХІІ веков. – СПб.: Изд-во ГЭ, 2010. – С. 391-411 Доступ: https://figshare.com/articles/___________________/5203921

Климовский С.И., Гуров Е.П. О сырье и масштабах производства древнерусских жерновов с Ильинецкого месторождения // Восточноевроп. археол. журн. - 2001. - 5(12), сент.-окт. Електронний ресурс: http://archaeology.kiev.ua/journal/050901/klimovsky_gurov.htm Режим доступу: 2.09.2018.

Левашова В.П. Сельское хозяйство // Очерки истории русской деревни Х-ХІІІ вв.: Тр. ГИМ. - 1956. - Вып. 32. - С. 94-95.

Петраускас А.В. Сільськогосподарські та інші промисли // Село київської Русі (за матеріалами південноруських земель). - Київ, Шлях, 2003. - 232с. - С.81-94 (Розділ ІІІ. Глава 3).

Петрашенко В.О., Козюба В.К. Узбережжя Канівського водосховища (каталог археологічних пам’яток).- К., 1999.- 248 с.- 96 іл.

Простантинова В. В. Використання каменю на території вотчини чернігівських князів у X—XIII ст. (до питання про торговельні зв'язки) // Друга Чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства (грудень 1988 р.). Тези доповідей.— Чернігів — Ніжин, 1988.— Вип. И,— С. 33, 34.

Рыбаков Б.А. Ремесло древней Руси. Академия Наук СССР, 1948. - 803с.

Хавлюк П. І. До питання про виготовлення жорен у давній Русі //Археологія.— 1973.— Вип. 9.— С. 34—40

https://uk.wikipedia.org/wiki/Іллінецький_кратер

Кагарлицький метеорит

110 років тому біля містечка Кагарлик впав метеорит.

В. В. Моісєєв, проживаючи у Києві, 1921 року 7 серпня писав:
«Метеорит упал в имении Кагарлык Киевской губернии и уезда в полевой экономии, т. е. между м. Кагарлык и селом Гороховатка в 1908 г. в середине июня (за старим стилем) Точных чисел не помню. Доставил мне его заведующий экономией А. А. Голощуков... Голощуков получил его от крестьянина с. Гороховатки (фамилия не известна), который был близ места падения, слышал шум, увидал, куда он упал, откопал его горячим». Саме тоді селяни з цікавості і відбили частину метеориту, яка нині зберігається в Києві у колекції Комітету по метеоритах Інституту геохімії, мінералогії та рудоутворення ім. М.П. Семененка НАН України.

Основний уламок метеорита після отримання його В.І.Вернадським з 1918 року знаходився в Українській академії наук на зберіганні. 1921 року до Києва прибув Леонід Олексійович Кулик, керівник першої метеоритної експедиції. Народжений в родині лікаря з Бобриці біля сучасного Кропивницького, рід якого походив з батуринського козацтва.
Вчений вивозить з Києва до Петрограду основну масу метеориту, що отримав наукову назву «Кагарлик».

Метеорит відноситься до хондритів класу L6. Це найпоширеніший вид метеоритів. Вони складаються з зернистої маси з включенням «хондр» - круглих невеликих утворень з силікатів. У їхньому складі присутні сполуки заліза. Вважається, що ці метеорити є частинами великих (понад 100 км. в діаметрі) астероїдів. Сучасна космохімія вважає, що ці уламки - це найменш змінена фаза речовини, конденсованої в протопланетній хмарі. Вік метеорита оцінюється в 16,2 млн років. Саме тому так важливо досліджувати метеорити.

Точне місце падіння досі не відоме, в міжнародних каталогах вказуються координати 49°52'N 30°50'E, в інтернеті часто називають місце між сучасними вулицями Незалежності, Росавською та ринком в м. Кагарлик.

Джерело: Явенель А.А. Метеорит Кагарлык и тунгусское падение 1908 года. Астрономический весник. 1982. т.ХVI, №3, с.190-191.