Факультет журналістики, реклами та видавничої справи

Шановні здобувачі, колеги, дорогі друзі!

Завершується рік, що випробовував нашу стійкість, силу, надію. Ми трималися, вірили в добро, раділи успіхам, достойно приймали випробування. Ми вчилися, досліджували, займалися творчістю, щиро дякуючи за таку можливість нашим неймовірним захисникам.

У цю святкову мить я бажаю кожному з вас зустрітися з Новорічним дивом, пірнути в атмосферу чудес, отримати найнеочікуваніші подарунки, відчути тепло і любов рідних людей та взяти з собою в новий 2026 рік найцінніше й найкраще!

З Новим роком!

Декан факультету журналістики, реклами та видавничої справи Олена Андріївна Іванова.

✨Продовжуємо знайомство із лауреатками Всеукраїнського конкурсу кваліфікаційних робіт.

Сьогодні представляємо вашій увазі Ксенію Губанову та її теленарис «Як кіно обʼєднує молодь Одеси». Історію про силу кіно, як простору для комунікації, творчості та терапії.

У своєму теленарисі Ксенія Губанова дослідила як кіно обʼєднує молодь Одеси. Головним посилом відеороботи було нагадати глядачам, що Одеса — місто кінематографу.
«Я сама цікавлюся індустрією, шукала місцеві ініціативи та однодумців, а дипломна робота стала можливістю поділитися цим досвідом з більш широкою аудиторією. Показати, що й під час війни у нас є можливість розвиватися, обмінюватися думками/інтересами, а кіно виступає допоміжною ланкою в усьому цьому. Тобто є можливість поєднувати приємне з корисним!» — говорить Ксенія.

Аби поглибити знання з теми, Ксенія Губанова спілкувалась з експертами: від кіноблогерів до режисерів. У пригоді стали й публікації медіа про окремі події або кінокартини:
«З гіперпосилань чи бекграунду дізнавалась щось нове. Також здійснювала пошук в законодавчій базі та проглядала рішення міської ради».

Про планування структури теленарису Ксенія говорить так:
«У мене була ціль — занурити аудиторію у атмосферу перегляду та обговорення фільмів. Тож, я поєднувала коментарі експертів та глядачів з записами відповідних заходів. Закадровий текст отримав завдання плавних переходів від теми до теми. Структурувала моменти вже під час монтажу, коли бачила весь масив відзнятої інформації».

Журналістська робота передбачає збір та обробку інформації. Деякі журналісти надають перевагу монтажу, розшифровці, безпосередньому написанню матеріалу — інші процесу підготовки/зйомки. Під час підготовки кваліфікаційної роботи, Ксенії найбільше сподобалось взаємодіяти з героями сюжету:
«Спілкування з людьми займає окреме місце в серденьку. Багато чого звісно не увійшло у відео, тоді б воно було понад годину. Також сподобався сам процес знімання: підбір локацій, зустрічі з людьми, виставлення кадру тощо. У постпродакшені мало приємного, це займає багато часу та зусиль. Проте я мала творчу свободу у монтажі — тож намагалася втілити багато своїй креативних ідей».

Які навички, отримані під час навчання, допомогли під час створення кваліфікаційної роботи?
«З очевидного — мобільна журналістика (зйомка), обробка звуку та монтаж відео. Я цікавилася монтажем і до навчання, проте в університеті мене навчили робити це за правилами журналістики. Також знадобилися навички спілкування з експертами, підготовки запитань. Все це допомогло сформувати продукт таким, як ви його можете побачити в мережі».

Теленарис Ксенії Губанової демонструє, що кіно залишається важливим інструментом взаємодії та об’єднання молоді у складні часи.
Створення цього матеріалу стало для авторки можливістю втілити власні креативні ідеї, познайомитися з новими людьми та показати: попри війну молодь продовжує шукати простір для самовираження, спілкування та натхнення.

Зичимо Ксенії успіхів у професійній діяльності, реалізації нових проєктів та впевненого руху вперед!

У головному корпусі ОНУ імені І. І. Мечникова ректор відзначив найактивніших студентів університету.

Понад 100 здобувачів освіти були нагороджені за успіхи в навчанні, науковій роботі та громадській діяльності.

Сьогодні розповідаємо про студентку, яка була відзначена в номінації «Громадська активність» — про тих, хто щодня робить університетське життя насиченішим і змістовнішим.

Героїнею нашого матеріалу стала Світлана Сізова, студентка 4 курсу, яка отримала нагороду за активну участь у студентському самоврядуванні, організації подій та розвиток ініціатив факультету.

Світлана Сізова, студентка 4 курсу ФЖРВС:

Які навички Ви опанувати, щоб досягти таких результатів?
«Передусім — це планувати свій час і встигати виконувати завдання без стресу. Також я вдосконалила комунікаційну складову: уміння домовлятися, працювати в команді й говорити так, щоб мене розуміли і чули. Поступово розвинула вміння аналізувати інформацію та приймати рішення. У роботі з проєктами, насамперед, мені допомогла відповідальність та глибоке занурення в тему, аби забезпечити роботу в повному обсязі».

Що або хто найбільше підтримував та надихав вас під час навчання й роботи над проєктами?
«З університету мене завжди підтримували і надихали мої куратори, які завжди приходили на допомогу й досі це продовжують робити. Вони з самого початку помітили в мені потенціал і допомогли мені його реалізувати в потрібному напрямку. Вони завжди порадять як краще зробити, куди звернутись і як оформити роботу. Також не обійшлось без підтримки команди профспілки, яка з вступом проводила різнопланові заходи аби покращити навички комунікації та висловлення думок перед аудиторією. Не обійшлось і без родини, яка завжди поруч і підтримує мої інтереси і можливості. Безмежна подяка усім!»

Як вам вдається поєднувати високу успішність, наукову діяльність, особисте життя, роботу та хобі?
«Коли ти цим живеш, тобі не буде важко поєднувати декілька складових. Цей процес не формується за один день, це вже сформовано роками, ще зі шкільних років. Звісно, завжди є графік, де весь день розпланований на відпочинок, хобі, навчання та особисте життя».

Що б ви порадили студентам, які лише починають свій шлях в університеті та хочуть бути успішними?
«Мабуть, ніколи не боятися проявитися і показати що ти можеш. Бо якщо ти сам цього не захочеш і не покажеш себе - тебе ніхто ніколи не помітить. Також якщо ти ще не вирішив, до чого тебе тягне душа, придивись, спробуй все потрохи. З часом все прийде і ти зрозумієш в чому ти будеш себе реалізувати. Головне - не боятися, пробувати все і тим самим розвивати себе як особистість».

Представляємо матеріал студентки Анастасії Савченко «”Творити всупереч усьому”: розмова зі співзасновником “МУРу”».

Інтерв’ю Анастасії Савченко для редакції КоліЯ зі співзасновником творчого об’єднання «МУР» Віктором Ткаченком – це розмова про мистецтво, яке народжується всупереч війні, страху й виснаженню. Авторка показує «МУР» не лише як успішний культурний феномен, а як місце, де музика, література й театр поєднуються в інструмент відновлення української ідентичності. Віктор повертається до перших днів проєкту, коли після окупації та розпаду звичного життя друзі зібралися в студії, щоб просто творити – з цього випадкового жесту народився альбом, а потім і ціла творча спільнота. У центрі стоїть ідея розмежування українського та російського культурних світів і потреба вибудовувати власний «мур», який захищає від чужої імперської спадщини.

Особливу увагу матеріал приділяє творчим ролям Віктора: композитора, саундпродюсера й часом актора. Саме музика формує кістяк «МУРу», і Ткаченко відверто говорить про дисципліну, важку роботу та хаотичні творчі суперечки, які стоять за успішними альбомами «Ти [Романтика]» та «Ребелія». Попри відсутність акторських амбіцій, він потрапляє на сцену й розповідає про найкумедніші й найважчі ролі, про творчий хаос репетицій і про довгий шлях взаєморозуміння всередині команди. Через його слова читач бачить, що за видовищними постановками стоять виснажливі переписування, емоційні суперечки та моменти, коли здавалося, що команда розпадеться.

Фінальна частина інтерв’ю зосереджена на особистому досвіді й мріях митця. Віктор ділиться найяскравішими сценами – від ейфорії першої «Ребелії» до складних емоцій «Биківні» – та міркує про майбутнє, яке, попри війну і невизначеність, він пов’язує з новими виставами й великими турами. Матеріал завершується його зверненням до молодих творців: не чекати на ідеальні умови, а творити попри обмеження. Чим більше українського мистецтва з’являється, тим міцнішим стає наш культурний мур і тим менше простору лишається для російського впливу.

Головна ідея матеріалу
«Головна ідея цього інтерв’ю – показати на прикладі Віктора Ткаченка, що немає нічого неможливого. Навіть у час війни можна творити, незважаючи ні на що».

Основна мета матеріалу
«Основна мета – надихнути читача. Показати, що якщо хтось зумів створити щось значуще попри всі труднощі, то і у вас теж може вийти. Крім того, через інтерв’ю важливо було показати закулісне життя "МУРу", як народжується музика, як команда працює і як підтримує одне одного. Щодо актуальності, загалом тема популяризації української історії і літератури дуже важлива – що і є головною метою проєкту».

Процес створення
«Ще на етапі вибору теми, я звертала увагу на те, хто і що сьогодні формує культурне середовище й рухає його вперед. Творче обʼєднання «МУР» здалося мені ідеальним варіантом: проєкт має вплив і авторитет, зокрема серед молоді. Тому без сумнівів запропонувала Віктору поспілкуватися і розповісти свою історію. Оскільки я вже була знайома з творчістю проєкту, підготовка запитань зайняла небагато часу».

Детальніше ознайомитись з матеріалом можна на нашому сайті, а також у гуманітарному корпусі за адресою: Французький бульвар, 24/26. 💙

Студенти-журналісти підготували останній випуск газет в цьому році!

Новорічні настрої, аналітичні та публіцистичні матеріали чекають на Вас 📰

А з новим випуском газет вже зустрінемось у 2026 році 💙

А що це у нас? А це — ще один із найкращих матеріалів газетних редакцій!

Матеріал Марії Ширшкової для редакції «Teen Spirit» під назвою — «У XXI столітті ми й досі тричі стукаємо по дереву», присвячений феномену забобонів у сучасному суспільстві. Це уважний погляд на те, як давні вірування продовжують жити поруч із технологіями, наукою та раціональністю XXI століття. Авторка ставить під сумнів наше уявлення про «просвіченість» сучасної людини, наголошуючи: попри науковий прогрес, ми й досі надаємо значення чорним котам, тричі стукаємо по дереву й шукаємо знаки у снах. У центрі матеріалу – питання того, як саме сформувалися ці ритуали та чому вони пройшли крізь покоління, не втративши своєї сили.

Опитування людей віком від 18 до 79 років показує: незалежно від релігії, культурного бекґраунду чи освіти, забобони залишаються частиною особистого досвіду. Молодь бачить у них інтуїтивні підказки або емоційні сигнали, старше покоління – перевірені життям застереження, а віруючі й атеїсти по-своєму пояснюють межу між тим, що вважають правдивим, і тим, що відкидають як вигадки. Водночас наука подає більш стримане тлумачення: сни – спосіб мозку впорядкувати інформацію, а дежавю – результат роботи пам’яті, а не «знак» чи передбачення. Проте раціональні пояснення не скасовують емоційної ваги цих переживань.

У підсумку авторка підводить читача до думки, що забобони – не вияв невігластва, а культурний спосіб людини домовлятися зі світом, у якому не все піддається контролю. Це спадок давніх страхів, символів і ритуалів, що пережили століття й дійшли до нас у напівзабутій, але впізнаваній формі. І хоч сучасність спонукає нас шукати раціональні відповіді, забобони нагадують: між минулим і теперішнім досі існує тонка нитка, яка впливає на наші рішення – навіть якщо ми цього не помічаємо.

Головна ідея матеріалу
«Головна ідея мого матеріалу полягає в тому, що, навіть, у 21 столітті люди продовжують вірити в забобони - наприклад, "стукати по дереву", "не переходити дорогу чорній кішці", "не свистіти вдома". Я хотіла розібратися та показати, чому такі дії залишаються частиною нашого життя навіть зараз. Як саме вони допомагають нам знижувати тривогу та відчувати контроль над непередбачуваними подіями».

Основна мета матеріалу
«Мета статті напевно пояснити чому забобони до сих пір не зникли у столітті науки та високих технологій, і як вони впливають на сучасну людину. Попри розвиток науки, рівень популярної псевдонауки зростає з кожним днем, так само як в тривожність нині, забобони часто стають актуальним самозаспокоєнням».

Процес створення
«Для своєї статті, я опитала дуже багато цікавих людей, думки яких кардинально розходиться у цій темі. Їх віри, спостереження, як їх виховували в дитинстві, різний соціум.
Щодо історії забобоних звичаїв та їх існування в різних країнах, було цікаво аналізувати книгу Арі Турунена "Ознаки добра і зла Забобони"».

Детальніше ознайомитись з матеріалом можна на нашому сайті, а також у гуманітарному корпусі за адресою: Французький бульвар, 24/26. 💙

А в нас сьогодні ще одни кращий матеріал з газетних редакцій!

Фейлетон Кирила Циби — «Україна-Утопія», опублікований у студентській газеті «BAZAR», є гострою, емоційною та болісною рефлексією на історичний шлях України від прадавньої мрії про свободу до реалій незалежності. Автор критично аналізує концепцію «України-Утопії», стверджуючи, що для нашого народу вона існує лише у формі боротьби проти ворога, а не у формі сталої, вільної держави.

Кирило Циба описує Україну після 1991 року не як дорослого в’язня, а як «підлітка, що втік від аб’юзивних опікунів», який не мав плану та з перших кроків припустився фатальних помилок: відмова від озброєння, політична нерішучість та, найголовніше, русифікація культурного простору.

Автор підкреслює циклічність української історії: народ згуртовується в монолітну стіну лише перед обличчям екзистенційної загрози (Помаранчева революція, Революція Гідності, повномасштабне вторгнення), але одразу ж розпадається і повертається до «солодких фантазій про росію майбутнього» та імперської культури, щойно градус небезпеки спадає.

Центральне питання матеріалу: «Чи не настав час вчитися жити після цього?». Автор із сумом констатує, що навіть серед його покоління — тих, хто має розбудовувати нову Україну, — «російська музика, російські ігри... і російська мова досі живе й квітне». Фейлетон є гірким закликом обрати нарешті гірку правду сучасної України, а не повторювати помилки, що ведуть до чергового нещасливого кінця.

Головна ідея матеріалу
«Головна ідея матеріалу полягає в тому, що наше покоління мусить врахувати помилки минулого й сучасності та розірвати порочне коло історії».

Основна мета матеріалу
«У цьому матеріалі я хотів показати, що ми вже живемо у мрії. У мрії українців минулого, для яких незалежна Україна була фантастикою. Але щось життя в нас не дуже фантастичне, чи не так? Тому далі я зосередився на рішеннях вже наших сучасників, які призвели до такого стану справ. Зокрема значну частину матеріалу я відверто, зло насміхаюся та зневажаю тих, хто захоплювався й захоплюється російською культурою. Цой, Пушкін, ну й інші "вєлікокультурниє". А все тому, що я сам був таким: хотів з’їздити в Самару, годинами слухав російських виконавців й читав їхню літературу. Можна навести безліч прикладів актуальності цієї теми, але я зупинюся на одному: пам’ятник російським діячам. Коли Херсон, моє рідне місто окупували, а потім деокупували, — то росіяни, відходячи, вивезли пам’ятники Ушакову та навіть рештки того ж Потьомкіна. А потім я в новинах бачу, що деякі одесити виходять захищати від зносу пам’ятники Пушкіну, Єкатєрінє другій тощо. Це аби росіянам було що вивозити, чи аби не витрачали час на повторне встановлення? От вам й актуальність».

Процес створення
«Як банально це не прозвучало б, але я послухав мюзикл "Ребелія" і буквально за годину народився матеріал. Хоча певні його частини (про російську мову та культуру) ще давно були в моїх думках та лише чекали можливості бути висловленими».

Детальніше ознайомитись з матеріалом можна на нашому сайті, а також у гуманітарному корпусі за адресою: Французький бульвар, 24/26. 💙