09/03/2020
До Шевченківських днів. Пам'яті поета...
Як би ж Богом даровано мені вдруге жити,
Впав би щиро на коліна і став би молитись.
За ту Неньку Україну, за світлую долю,
Бо не стерпить моє серце пекучого болю.
Не думав, що побачу, як кров людська ллється,
Як у грудях наших діток серце вже не б’ється.
Бо поклали голівоньки за власну свободу,
Щоб вибороть кращу долю для свого народу.
Не хотіли помирати доньки із синами,
Захищали від куль смерті своїми тілами.
Не боялися дивитись смерті просто в очі,
Рятували рідну Неньку зранку і до ночі.
Чому піднялася рука й пішов брат на брата ?
Хто дозволив рідну землю кров’ю поливати?
Ще недавно усі разом молилися Богу,
Що здобули незалежність, дістали свободу.
Здавалося б тільки жити, в мирі процвітати,
Нашу Неньку Україну разом прославляти.
Та нажаль, бо не судилось, керувати стали
Ті, що жадібні до грошей, до гучної слави.
Й почалися деребани, борсання в багнюці,
Поливання лайном-брудом, небо все в пилюці.
Стали в золоті купатись, ласий шмат здобули,
Загубили віру в Бога, молитви забули.
Схаменіться Українці – ви ж брати і сестри,
Любов щиру ви повинні в своїх серцях нести.
Світлі заповіді Божі завжди пам’ятати,
І ніколи, ви ж не звірі, розум не втрачати.
Для цього вам Богом дана солов’їна мова,
Спілкуйтеся нею любі, бо вона чудова.
Скотилася гірка сльоза по щоці додолу,
Сумно-сумно мені стало, згадав як малому,
Снилися щасливі люди, і лани й діброви,
Світ навколо був веселим, різнокольоровим.
Як народжувались діти у щасливім краю,
Рідна Ненька Україна стала для них Раєм.
Я молюся з щирим серцем, і прошу у Бога,
Щоб не була даремною ця перемога.
Не дайте люди добрі Неньку роздробити,
ЇЇ треба берегти і серцем любити.
Не гучними гаслами з трибун промовляти,
А невтомною працею славу здобувати.
Хай спочинуть з миром ті, хто склав головоньку,
Власного життя ціною захистивши Неньку.
Пам’ятаймо в серцях вічно імена героїв,
І ніколи більше в руки не візьмемо зброї.
Як би ж Богом даровано мені вдруге жити,
Я хотів би разом з вами Вкраїну любити.
