Курбас всюди

Вечір з Гончарівкою: онлайн-лекція Олени Полідович «Учні Леся Курбаса у мартирологу Биківні»

Вечір з Гончарівкою: онлайн-лекція Олени Полідович «Учні Леся Курбаса у мартирологу Биківні» Для користувачів Гончарівки відбулася онлайн-лекція Олени Полідович «Учні Леся Курбаса у мартирологу Биківні», присвячена трагічним сторінкам історії українс...

✨ 31 грудня. У той самий день, коли світ готується до свят, народився Гнат Хоткевич.

Людина, яку система намагалася стерти.
І людина, без якої українська культура була б іншою.

Він народився 31 грудня 1877 року в Харкові — у родині без статків, але з неймовірною жагою до знань. Настільки сильною, що хлопець підробив метрику, аби раніше піти до школи. Уже тоді він знав: час — не на боці тих, хто чекає.

Його першим учителем музики був сліпий кобзар у селі. Не академія — жива традиція.
Так у Хоткевича з’явилася бандура — не як інструмент, а як голос народу.

🎭 У 1910 році він створює Гуцульський театр — у карпатському селі Красноїлля.
На сцену виходять не професійні актори, а селяни. Вони говорять своєю мовою, рухаються так, як живуть, і грають так, як відчувають.
Це був прорив. Україна побачила себе живою.

📚 Хоткевич писав прозу, драми, досліджував кобзарство, навчав, збирав капели бандуристів.
Він був надто українським і надто вільним — а це небезпечно для імперій.

У 1930-х його твори забороняють.
У лютому 1938-го — арештовують.
Восени — розстрілюють.
Без права на захист. Без права на прощання.

Йому було 60.

Пізніше скажуть: «реабілітований».
Але як реабілітувати вкрадені роки,
обірвану культуру,
заглушений голос?

Гнат Хоткевич — один із Розстріляного відродження.
Та він не зник.
Він повертається щоразу, коли звучить бандура,
коли театр говорить правду,
коли ми пам’ятаємо.

🕯️ 31 грудня — згадаймо не лише про новий рік.
Згадаймо того, хто хотів для України майбутнього.

Сьогодні — 88 років від дня, коли було вбито Леся Курбаса.
Але його ім’я не вмирає.
Його ідеї, пошук, його любов до актора й до людини живуть у нашому театрі.

Ми називаємо себе Театром Курбаса не лише на честь митця.
Це — спосіб мислення, погляд на світ, спроба через мистецтво ставити питання і чути тишу між словами.
Курбас залишив нам не лише вистави — він залишив напрям.
Шлях, який веде до свідомого, мислячого, живого театру.

Пам’ятаємо.
І продовжуємо його справу — кожного разу, коли виходимо на сцену.

🤍
#театркурбаса

видатний український оперний співак (бас) Михайло Донець. 1929р.
10 вересня 1941 року розстріляний НКВД. Його забрали майже зі сцени оперного театру. Висунули обвинувачення – шпигун, контрреволюціонер. Катували й вимагали зізнатися.
"…Донець Михайло Іванович відомий мені як антирадянські налаштована особистість. У період перебування петлюрівських з’єднань у Києві, зустрічав їх із хлібом-сіллю, вивішуючи петлюрівський прапор…" – з доносу на Михайла Донця деяких його колег.
Із протоколу допиту: “Ніякої контрреволюційною роботою я ніколи не займався. Я любив і люблю українську народну пісню і українську музику, і більше ніяких захоплень у мене немає”.
Він був співаком світового рівня. Народився 1883 року в Києві. Славетна Марія Заньковецька називала його своїм сином. Він виконав 130 арій оперного репертуару, співаючи однаково неповторно і малі, і великі партії. Вже у 1905-му Донець був прийнятий до Київської опери. Його успіх вже в перший рік був приголомшливий. У 1913 році Михайло вже був першокласним оперним співаком. Виступи Донця були справжньою культурною подією Києва.
Коли розпочалася Перша світова, Донець пішов служити фельдшером до київського госпиталю, часу на сцену майже не було. Після Української революції Михайло став одним із засновників українського оперного театру. Він першим із оперних співаків удостоївся звання Заслуженого артиста республіки, а у 1930-му – Народного артиста України. Записував грамплатівки з українськими народними піснями й операми українських композиторів.
Ще з кінця 1920-х років більшовицькі спецслужби почали готувати списки “потенційно ворожих” кадрів. До них потрапило й прізвище Донця. Нагода знищити його випала на початку німецько-радянської війни, коли спецслужбісти заходилися з подвійною енергією вишуковувати “ворожих шпигунів” та “антирадянські елементи”.
Реабілітували оперного співака лише в 1989 році.

Про урочище Сандармох - місце масових розстрілів в Карелії в часи сталінських репресій, ми дізналися від російського історика Юрія Дмитрієва, засудженого в росії за сфабрикованим звинуваченням. Дмитрієв досліджував безліч місць поховань у Сандармосі та описав їх у декількох книгах, які високо оцінило історичне співтовариство світу.
"Сьогодні чергові трагічні роковини початку розстрілів української культурної, наукової та політичної еліти в карельському урочищі Сандармох – тих, кого називають "розстріляним Відродженням".
Урочище Сандармох стало одним із сумних символів Великого терору. Найбільшу групу в’язнів – 1111 осіб – розстріляли з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у "розстрільних списках" - "українські буржуазні націоналісти". Таким чином, лише за один день поліг увесь цвіт української нації. Кожен із загиблих був не тільки визначним фахівцем у своїй царині, але й видатною особистістю, постаттю «ренесансних» масштабів. Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров – лідер "неокласиків", надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших. Усі були молоді, в розквіті сил, переважно 36-50-ти років. Їхні обірвані життя – не лише на совісті капітана Матвєєва, безпосереднього виконавця розстрілів (до речі, згодом також репресованого), але й на совісті тодішнього керівництва СРСР і безпосередньо Сталіна, адже саме він був одним із головних ініціаторів знищення України – України думаючої, творчої, сильної. Йому потрібна була слабка безвільна республіка з переламаним хребтом – немічний паралітик, цілком і повністю залежний від волі і примх "хазяїна", адже саме за таких умов і може існувати тоталітаризм.
Перші репресії почалися ще в 20-х роках, але свого апогею, небаченого і нечуваного розмаху сягнули в 30-х роках. Україна була майже знищена – ані еліти, ані селянства. Залишилися купка заляканої інтелігенції, котра напружено дослухалася до кожного нічного шурхоту, тримаючи на випадок арешту торбинку з сухарями, та покірне селянство, загнане Голодомором у колгоспи.
Сандармох – лісове урочище в Медвеж’єгорському районі Республіки Карелія (площа близько 10 гектарів) стало братньою могилою для майже 7 тис. розстріляних у 30-х роках органами НКВС людей 60 національностей. Серед жертв – переважно спецпоселенці і в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл. Місце масових страт людей віднайшли громадські активісти в липні 1997 року. 27 жовтня 1997, у 60-ті роковини злочину сталіністів, у Сандармоху вперше провели Дні пам’яті. У них брала участь невелика делегація з України, у складі якої були Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі. Тоді ж було встановлено дерев’яний український хрест. 2004 року Товариство української культури "Калина" коштом світового українства спорудило гранітний козацький хрест "Убієнним синам України" (автори Микола Малишко та Назар Білик). Звісно, всі розстріляні були згодом реабілітовані, проте їхню відсутність, "вирваність" (спочатку фізичне знищення, а потім багаторічне замовчування, заборону навіть згадки їхніх імен) з історичного контексту життя країни і народу, Україна відчуває й досі – це страшна і непоправна втрата.", - УКРІНФОРМ.

🕯 24 жовтня 1937 року совєти р0зстрілялu Михайля Семенка — поета, який відкрив Україні майбутнє

Його вбuлu пострілом у потилицю в київській тюрмі.
Йому було всього 45 років.
Разом із ним знищили ціле покоління українських митців — Розстріляне відродження.
Але його слово пережило все.

⚡️ Хто він був

Михайль Семенко — український поет, редактор, засновник українського футуризму, людина, яка зуміла перенести нашу поезію з минулого у добу майбутнього.
Він народився 31 грудня 1892 року на Полтавщині, у селі Кибинці, у родині, де література була частиною життя.
Його мати, письменниця Марія Проскурівна, першою побачила в синові талант і дала йому любов до слова.

🌆 Від Полтавських лугів — до ритмів великого міста

У Петербурзі Семенко навчався психології, музики, цікавився новими мистецькими течіями — кубізмом, символізмом, футуризмом.
Світ змінювався, і він хотів, щоб українська поезія теж заговорила мовою ХХ століття.

1913 року виходить його перша збірка «Prelude», а вже через рік — «Дерзання» і «Кверофутуризм».
Цими книгами він проголосив нову епоху — епоху пошуку, руху, бунту.

«Життя не є цвітучий гай,
життя є вулиця шумлива.
Автомобіль або трамвай
тебе роздавить — будь щасливий».

Для тодішньої української поезії це звучало як удар грому.
Семенко зробив те, чого не робив ніхто: він приніс у поезію шум міста, дим, електрику, швидкість.

🎭 П’єро, який кохав

Під час Першої світової війни Семенка мобілізували на Далекий Схід. Там він зустрів Лідію Горенко — своє кохання й майбутню дружину.
Саме тоді він пише збірки «П’єро кохає» і «П’єро здається» — дивовижно ніжні, сповнені щирості й болю.
За маскою клоуна він ховав людину, яка вміє відчувати глибоко.

🚀 “Семафор у майбутнє”

Після революції він повернувся в Україну і став обличчям нового мистецтва.
Організував футуристичні угруповання — Аспанфут, Комункульт, Нову ґенерацію.
Редагував журнали «Мистецтво» та «Нова ґенерація», писав маніфести, створював авангардні поезії, експериментував із формою.
Навколо нього гуртувалися молоді митці — Гео Шкурупій, Олекса Влизько, Вадим Меллер, Анатолій Петрицький.
Вони вірили: Україна може мати власний модерн.

⚙️ Коли мистецтво стало небезпечним

У 1930-х футуризм оголосили «антирадянським».
Семенко намагався вижити — писав збірки «Сучасні вірші», «Китай в огні», «З радянського щоденника».
Та попри зовнішню лояльність, у рядках лишалася втома і гіркота.

«Я не умру від смерти — я умру від життя», —
писав він напередодні арешту.

Слова виявилися пророчими.

⚖️ 24 жовтня 1937. Кінець і безсмертя

Його заарештували у квітні. Звинувачення — стандартні: “участь у націоналістичній терористичній організації”.
Ніякої організації не існувало.
23 жовтня 1937 року «судова трійка» винесла вирок — розстріл.
Наступного дня його стратили.

Поховали в безіменній могилі в Биківнянському лісі.
Після цього його твори вилучили з бібліотек, ім’я — з пам’яті.
Але не назавжди.

🌅 Повернення

1957 року Михайля Семенка реабілітували.
Поступово він повернувся до української культури як засновник українського футуризму, новатор, людина, яка навчила нас дивитися вперед.
Його вплив відчутний і сьогодні — у вільній, сміливій українській поезії, яка не боїться експериментів і говорить мовою сучасності.

Він не відкидав минуле —
він просто мріяв, щоб Україна не жила лише минулим.

💡 Чому важливо пам’ятати

Михайль Семенко — це приклад того, що творчість і свобода завжди мають ціну.
Його вбили за слово, за ідеї, за незалежність думки.
Та навіть через 88 років його голос звучить живіше, ніж будь-коли.

Друзі, 8 жовтня 1938 року було розстріляно українського письменника, етнографа, театрального і громадсько-політичного діяча Гната Хотквича. Він став жертвою сталінського терору 30-х років ХХ ст.

Народився в сім’ї Мартина Пилиповича Хоткевича (походив з міщан, за національністю поляка) та українки Ольги Василівни (в дівоцтві Кривоногової), селянки зі Сумщини.

З дитинства Гнат був надзвичайно працездатним: блискуче закінчив училище, студентом сконструював власну бандуру, почав засновувати театри - у селах і серед студентів. У 1903-му організував перший в Україні робітничий театр, який протягом трьох років дав понад 50 вистав українською мовою.

При цьому Хоткевич вчився на технічному факультеті, а у своїй дипломній роботі розробив проект дизельного потяга (на 30 років раніше, аніж аналог у США).

Хоткевич об'їздив ледь не кожне село Слобожанщини, збираючи фольклор. Особливо його цікавили кобзарі, яких записував на фонограф. Крім того, він і сам чудово грав на бандурі і виступав солістом-бандуристом із хором Миколи Лисенка. А також видав перший підручник із гри на бандурі.

Хоткевич є автором 600 музичних і 300 літературних творів.

Є одним із найбільших популяризаторів гуцульської культури. Про життя в Карпатах згадував: «Як я роззявив рота від здивування, то так з роззявленим ротом ходив усі ті шість років».

Хоткевич не лише написав низку творів за гуцульськими мотивами, зокрема п'єсу і роман про Олексу Довбуша, але й створив унікальний Гуцульський народний театр. У ньому грали звичайні селяни, а популярність мав неймовірну. Гастролі проходили по всій Україні, в Російській імперії, Польщі.

Втім праця Хоткевича не приносила йому грошей. А у нього було п'ятеро дітей (від двох жінок, які його покинули).

За нібито причетність до “мазепинського” руху (а насправді за гуцульський театр) його на три роки вислали до Воронезької губернії. У 1930-их вже у Харкові письменнику відмовляли у видавництвах - через “невідповідне ідейне спрямування” творів.

У скруті Хоткевич написав листа Сталіну з проханням про пенсію: «Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карточок. Ми голодуємо. У нас немає чим топити. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку... В нас нічим топити... Вода в хаті замерзає».

Революційна трійка розглянула його скаргу. У квартирі провели обшук, письменника арештували. А через три місяці допитів 60-річний Хоткевич “зізнався”, що є німецьким шпигуном, його розстріляли у підвалах харківської в'язниці НКВС. Дружину і сина вислали до ГУЛАГу.

Гнат Мартинович Хоткевич посмертно реабілітований за відсутності складу злочину лише 24 квітня 1956 р. ухвалою військового трибуналу Київського військового округу.

ПАМ’ЯТАЙМО ВЕЛИКИХ СИНІВ УКРАЇНИ!