КІГіП. Київський Інститут Гештальта і Психодрами

Чому терапевтична група може дати те, чого іноді не дає навіть багато років індивідуальної терапії?

Почнемо з того, що група не краща за індивідуальну терапію. Просто це різні простори, в яких стають видимими різні речі.
В індивідуальній терапії ми будуємо особливі стосунки з однією людиною. З часом терапевт починає добре нас розуміти, помічати наші звички та закономірності, допомагати досліджувати внутрішній світ. Це глибока і дуже важлива робота, яку нічим не заміниш.

Але наше життя складається не з однієї людини.
Щодня ми зустрічаємося з друзями, партнерами, колегами, незнайомцями. Ми постійно входимо в найрізноманітніші стосунки, займаємо в них певне місце, сперечаємося, ображаємося, шукаємо підтримки або, навпаки, боїмося її приймати.
І саме терапевтична група відкриває те, що часто неможливо побачити в індивідуальній роботі.

У групі стає помітно, як саме ми існуємо серед людей. Чи легко нам займати місце і бути помітними? Чи звично мовчати й чекати, поки нас покличуть? Чи можемо витримувати незгоду? Як реагуємо на симпатію? Що відбувається, коли нас не розуміють або не обирають?

Іноді одне таке усвідомлення змінює більше, ніж десятки годин розмов про себе.
І так, терапевтична група — це не лише про підтримку та теплі слова. Там бувають розчарування, непорозуміння, різні погляди та сильні почуття. Але саме завдяки цьому виникає унікальний простір, де можна досліджувати свої способи бути з людьми — без ризику залишитися з цим наодинці.
Дуже часто саме після груп люди помічають, що змінилося не лише їхнє розуміння себе, а й стосунки з близькими, партнерами, дітьми та колегами.

21 серпня стартує терапевтична група «Зцілення внутрішньої дитини» з Оксаною Шульга. Це можливість не лише дослідити свій дитячий досвід, а й прожити у безпечному груповому просторі той досвід контакту, який часто стає початком дуже важливих змін у дорослому житті.

Детальніше:
www.kigip.com.ua/terapevt-gruppa-vnutreniy-rebenok

Завершилась терапевтична група «Про твою мету».

Ми, Олена Дремова та Юлія Железнякова, провели її від першої до останньої зустрічі. І символічно, що фінальна зустріч була про мрії — бо цілі допомагають рухатися вперед. А мрії нагадують, навіщо ми взагалі йдемо.

Дякуємо кожному учаснику за довіру, сміливість шукати своє і не відмовлятися від того, що по-справжньому важливо 🤍

Мабуть, одна з найзначущіших змін у професійному розвитку терапевта відбувається в той момент, коли він перестає сприймати складності клієнта як проблему.

І змінює фокус: не «що з ним не так», а «як у нього так склалося? Як він навчився будувати життя саме так?»
Таким чином ми переходимо від об'єктних відносин, де дивимося на клієнта як на проблему, яку потрібно вирішити, до суб'єктного погляду, де перед нами інша особистість, яка виробила власні унікальні адаптації для збереження себе у цьому світі.
Що це були за рішення, які колись виникли в конкретних обставинах і мали важливу функцію? Як вони впливають на життя клієнта зараз? В чому їхня сила, а в чому обмеження?

Саме такий погляд відкриває іншу якість терапевтичної роботи. Замість боротьби з «нарцисизмом», «межовістю» чи «шизоїдністю» з'являється можливість бачити людину, її історію і її шлях подолання болю, з яким колись довелося стикнутися.

Спеціалізація «Клінічна психологія в гештальт-підході» з Лів Вадум (Норвегія) є унікальною тим, що базується на роботах Елеанор Грінберг — однієї з найвідоміших сучасних дослідниць особистісних адаптацій, яка поєднала гештальт-терапію, теорію об'єктних відносин та клінічну практику.

Протягом п'яти модулів учасники досліджуватимуть межові, нарцисичні та шизоїдні адаптації, роботу з внутрішнім критиком, соромом, внутрішньою дитиною, а також вплив цих процесів на терапевтичні стосунки та самого терапевта.

Для багатьох практиків ця програма стає не просто ще однією спеціалізацією, а способом по-новому подивитися на клієнтів, яких раніше було складно зрозуміти.

Старт: 26–27 вересня 2026. Онлайн, 5 дводенних семінарів, 80 академічних годин. Група до 20 учасників.
Ведуча: Лів Вадум (Норвегія) — клінічний гештальт-терапевт, супервізор NGI, член EAGT та HGF.

Детальніше: www.kigip.com.ua/clinical-psychology

Гештальт-терапія — це не тільки про те, щоб стати психологом.

Це про те, щоб краще розуміти себе, свої реакції, стосунки і те, як ви будуєте своє життя. А якщо захочете — і про те, щоб одного дня допомагати з цим іншим.

1-й ступінь — це навчально-терапевтична група, де знання набуваються через власний досвід. Не лекції заради лекцій, а живий процес: вправи, розбір кейсів, групова та індивідуальна терапія.

Веде групу Оксана Шульга — тренерка КІГіП, сертифікована гештальт-терапевтка та сімейний психотерапевт.

Старт: 27–28 червня 2026
Онлайн, Zoom. 9 дводенних модулів, раз на місяць.
4 200 грн за модуль. Кількість місць обмежена.
Навчання відповідає стандартам EAGT та GATLA.

Деталі та реєстрація в хайлайтсі «1 ступінь» 👆

«Я нічого не відчуваю».
Якщо клієнт каже це регулярно, рано чи пізно з'являється відчуття власної неспроможності як терапевта. Ми робимо так багато, щоб допомогти людині краще усвідомлювати себе, але здається, що стоїмо на тому самому місці, де й почали.
Але якщо придивитися уважніше, ця пустота — не порожнеча у переживаннях клієнта. Це стан, досвід і форма контакту.
Тому що щоб нічого не відчувати, потрібно вже щось робити з почуттями. За цією нечутливістю стоїть велика робота психіки. Бо часто за порожнечею — не відсутність емоцій, а їх надлишок, який колись був нестерпним.
Якщо терапевт приходить у роботу з ідеєю «оживити клієнта», він може не помітити головного: клієнт уже давно живий, навіть дуже. Просто його досвід виглядає як тиша.
Варто працювати не проти цього стану, а разом із ним. Поцікавтеся: як саме виглядає це «нічого»? Де воно в тілі і як відчувається? Якої воно температури, фактури, форми, кольору? Якщо б воно мало голос — як би воно лунало?
Дуже часто виявляється, що «нічого» має текстуру і характер. І тоді замість того, щоб «повертати почуття», ми допомагаємо людині зустрітися з тим, що вже є.
Кілька орієнтирів для роботи з клієнтом, який нічого не відчуває:
Не поспішайте оживляти. Пустота — це вже процес, а не його відсутність. Досліджуйте якість «нічого»: де воно в тілі, як змінюється, що його підтримує. Слідкуйте за собою: бажання швидко змінити стан часто говорить про вашу тривогу, а не про потребу клієнта. Запрошуйте до мікродосвіду: «Що ти помічаєш прямо зараз?» замість «Що ти відчуваєш?». І поважайте функцію цього стану — поки людина не відчує безпеки, пустота буде для неї опорою.

Шлях до відчуття почуттів починається не з їх пошуку. А з дозволу бути там, де їх поки немає.

Є люди, для яких любов майже неможливо відділити від голоду.
Не метафорично, а буквально на рівні переживання: інший потрібен не тільки для близькості, а і для підтримання самого відчуття себе живим, цілісним, існуючим.
І тоді в терапевтичному полі ми стикаємося не просто з емоційною залежністю у популярному сенсі цього слова, а з набагато глибшою темою: з неможливістю витримувати власну окремість.

Такі клієнти дуже чутливі до дистанції. Вони помічають найменшу зміну в голосі терапевта, паузу між повідомленнями, перенесення сесії. Тому що для психіки, яка колись не мала достатньо стабільного досвіду присутнього іншого, будь-яка дистанція переживається не як звичайна людська окремість, а як ризик втрати зв'язку.

У полі виникає особлива ненаситність. Людині мало контакту, мало уваги, мало підтвердження. Вона може дуже прагнути близькості й одночасно руйнувати її ревнощами, вимогливістю, постійною перевіркою: «Ти ще тут? Ти мене витримуєш? Я тобі не байдужий?»

І що сильніше терапевт намагається наситити цю потребу, тим більше іноді збільшується прірва між ними.
Бо мова йде не про кількість тепла. А про крихкість самої здатності бути окремим і при цьому не втрачати зв'язок.

У якийсь момент терапія стає дуже тонкою роботою: витримувати дистанцію без покарання, залишатися в контакті без злиття, поступово народжувати в клієнті переживання — «Інший може бути поруч, навіть якщо він не належить мені повністю».

Одна з найскладніших речей у такій роботі полягає в тому, що терапевту доводиться витримувати власне бажання або врятувати, або віддалитися. Бо це поле дуже інтенсивне: у ньому багато туги, жадібності до любові, страху бути покинутим і водночас майже дитячої надії, що хтось нарешті стане настільки близьким, що більше ніколи не доведеться переживати самотність.

Але зріла близькість народжується не там, де двоє стають максимально близькими та безпечними один для одного.
Вона починається в той момент, коли окремість вже не переживається як катастрофа.

Якщо ця тема відгукується у вашій практиці — зараз триває набір на спеціалізацію «Робота з феноменом співзалежності» з Іриною Щербаковою.

Детальніше за посиланням: www.kigip.com.ua/rabota-s-sozavisimostiu

Що насправді дає акредитація у EAGT та GATLA — і чому стільки терапевтів прагнуть її отримати?

З часом майже кожен терапевт стикається з моментом, коли професія перестає бути просто способом реалізації та заробітку і стає частиною ідентичності.
Тоді природно виникають інші питання: на що я спираюся як спеціаліст? У якому професійному полі я обираю бути? І наскільки моя кваліфікація визнається не лише локально, а й міжнародно?

EAGT — Європейська асоціація гештальт-терапії, одна з головних професійних організацій у Європі з 1985 року. Вона об'єднує інститути, тренерів і терапевтів з різних країн і підтримує чіткі стандарти навчання, етики та підготовки: кількість годин практики, особиста терапія, супервізія, кваліфікація тренерів.

GATLA — одна з найвідоміших американських гештальт-спільнот, що виросла з лос-анджелеської школи і історично пов'язана з Фріцем Перлзом, Джимом Сімкіним, Бобом Резніком та іншими великими фігурами західного гештальту. Особливо сильна в темах польового підходу, діалогу, терапевтичної присутності та реляційного підходу.

Якщо говорити практично, навчання за стандартами цих організацій дає кілька важливих речей.
По-перше, професійну легітимність: підготовка відповідає міжнародним вимогам щодо теорії, практики, супервізії та клінічного досвіду. По-друге, можливість міжнародного руху. Для багатьох українських терапевтів це стало особливо важливим останніми роками — навчання, яке визнається в європейському середовищі, відкриває значно більше можливостей для роботи та інтеграції в міжнародну спільноту. По-третє, доступ до живої професійної спільноти: конференції, супервізії, навчальні програми, міжнародні проєкти та контакти.

І, мабуть, найважливіше: це не просто сертифікат про чергове навчання. Це підтвердження того, що людина витримала багаторічний процес підготовки, який визнається професійною спільнотою. І середовище, в якому можна продовжувати зростати.
КІГіП навчає за стандартами EAGT та GATLA з 2009 року.

Наші випускники 2 ступеня з Сертифікатом від КІГіП можуть пройти акредитацію в EAGT, та після проходження спеціальної програми «GATLA - інтеграція» можуть отримати Сертифікат від GATLA.

Деталі про програми — за посиланням:
https://www.kigip.com.ua/gestalt-2-stupen-online

«Зміни відбуваються, коли людина приймає себе».

Цю фразу з парадоксальної теорії змін цитують часто. І так само часто спрощують до невпізнання.
Бо в такому вигляді вона починає звучати майже як заклик нічого не робити: розслабитись, бути собою і чекати, що все якось вирішиться саме собою.
Але проблема в тому, що справжнє прийняття себе — це дуже напружений процес. Набагато легше або нескінченно себе виправляти, або жити у концепції «я такий, який є» — аби тільки не зустрітися з реальністю власного життя.
Парадоксальна теорія змін ніколи не була про пасивність.
Вона народилася як спроба показати: людина не змінюється через насильство над собою. Через постійне прагнення бути кимось іншим вона лише ще сильніше розщеплюється між тим, ким є зараз, і тим, ким їй соромно або страшно бути.
Прийняття — це не зупинитися. Це перестати витрачати величезну кількість енергії на війну із собою. І нарешті побачити, що з тобою насправді відбувається. Тільки тоді з'являється можливість для руху.
У реальній практиці це виглядає зовсім не романтично. Клієнт вперше визнає: моє життя зараз не є задовільним. І рішення про те, як жити далі, доведеться приймати зараз — а не коли настануть кращі часи і я стану кращою версією себе.
Ось це чесне зіткнення із собою і запускає процес змін.

Тому межа між прийняттям і втечею від розвитку проходить тут: чи допомагає це людині бути більш живою і присутньою у власному житті — чи лише створює заспокійливе пояснення, чому нічого не змінюється?

Є момент у професійному розвитку терапевта, про який майже не говорять на початку навчання, хоча він приходить майже до кожного.

Спочатку людина боїться, що вона нічого не знає
Потім - що знає недостатньо.
А потім одного дня помічає, що в її голові вже живе цілий внутрішній консиліум: супервізор, тренер, автор книжок і нарешті - уявний ідеальний терапевт, який постійно оцінює, чи достатньо правильно зараз відбувається сесія.

В якийсь момент терапевт перестає слухати клієнта безпосередньо. І починає сприймати його крізь фільтр власної професійної тривоги.

Замість живої людини перед ним з’являється процес, який треба грамотно вести.
А замість діалогу відбувається внутрішня перевірка: чи достатньо я присутній, чи не занадто активний, чи не привношу свою фігуру, чи правильно я працюю з феноменологією, чи не пропустив я переривання контакту, чи достатньо підтримую, чи не конфлююю….

І парадокс у тому, що саме в цей момент терапія стає менш гарною та ефективною

Образ хорошого терапевта легко починає замінювати реальну присутність. Терапевт перебуває у сесії вже не як жива людина поруч із іншою людиною, а як функція, яка повинна відповідати певній етичній, теоретичній і професійній конструкції.

І клієнт це майже завжди відчуває. А ми дивуємося, чому терапія не просувається
У такій терапії часто багато правильності, але мало живності та ризику пробувати нове. Багато аналізу, проте мало справжньої підтримки.

Але професійна зрілість у терапії починається не тоді, коли терапевт перестає помилятися, а тоді, коли він поступово перестає намагатися виглядати вражаючим спеціалістом і повертається до здатності бути в контакті навіть у власній недосконалості.
Бо іноді клієнту потрібен не ідеальний терапевт. Часто потрібна просто жива людина, яка йому вперше в житті дійсно поруч з ним.