Ліцей 29 Оболонського Району М.києва Імені Петра Калнишевского

Повага, безпека, відповідальність у спілкуванні з однолітками.
Саме ці теми були ключовими під час зустрічі з інспекторами відділу зв'язків з громадскістю Управління патрульної поліції м.Києва
Дружня атмосфера панувала в 3-Г та 4-Б класах під час обговорення життєвих ситуацій.
Практичні поради від інспекторів завжди стануть в нагоді.

'ЯТІ_ГЕРОЇВ_КРУТ
У День пам'яті Героїв Крут наш ліцей наповнився особливою музикою, нотами живої історії, де кожна мелодія ніби переносила нас у той морозний січневий день, коли юні Герої Крут стали на захист України.
Справжні емоції крізь серце, які подарував учням Оркестр Управління Забезпечення ОРС ЦЗ ДСНС України, повертали нас своїми композиціям до подій сьогодення, нагадуючи, що Україна - країна ГЕРОЇВ.
ДЯКУЄМО нашим гостям за неймовірно емоційні миті пам'яті, які житимуть в наших серцях!
Разом до Перемоги!

ПИШАЄМОСЬ НАШИМИ УЧНЯМИ
Вітаємо БОРОДІНА ДАНІЇЛА, який посів І місце у чемпіонаті Києва з греко-римської боротьби серед спортсменів до 16 років.
Разом до Перемоги!

СТОРІНКУ ЗАКРИТО
До нашої сторінки отримано несанкціонований доступ сторонніми особами, тому ми змушені створити нову сторінку:

Стежте за нами:
https://www.facebook.com/lyceum29kyiv

Всі найкращі роки мого життя пов’язані зі школою і математикою!
Якщо філологи бачать світ епітетами і метафорами, то я - крізь призму математичних формул і логічних пар.
Я хочу, щоб зло завжди множилося на нуль!!!
Я хочу, щоб горе віднімалося, а РАДІСТЬ – додавалася.
Я хочу, щоб ДОБРО , зроблене людьми, поверталося до них у кубі!
Я хочу, щоб людська ПОРЯДНІСТЬ не мала меж, як промінь!
Я хочу, щоб НАДІЯ інтегрувалася, ВІРА – апроксимувалася,
а ЛЮБОВ – експонентувалася!!!
Я уявляю освітній процес – неперервним колом ДРУЗІВ, який дотикається сторін правильного шестикутника мозаїки моєї самоосвіти, вершини якого це:
А - ДІТИ, які вчать трансформуватися в нове;
B - БАТЬКИ, які задають вектор порозуміння;
С - КОЛЕГИ, які насичують мене своїм досвідом;
D - живий світ тварин і рослин, який досліджую і спостерігаю;
Е - матеральний світ, з яким експериментую і формуюсь;
F - СІМ`Я, яка підтримує і надихає!
Я хочу, щоб війна і УКРАЇНА,
як дві паралельні прямі,
ніколи не перетиналися!

Сторожук Тетяна Олександрівна, вчитель математики

СЕЗОН СПОСТЕРЕЖЕНЬ ЗА ДИВАМИ ПРИРОДИ ВІДКРИТО
Натхненні природою учні 7-А та 7-В класів прогулялись стежками Національного ботанічного саду імені М.М. Гришка.
Чи ви знали, що з кактусів робили перші джинси, мокасини та балки для вігвамів?
Чи бачили колись насіння баобабу?
А вам відомо, що пальму не можуть зламати ні ураган, ні цунамі завдяки її гнучкості?
Чарівний світ відкриттів!
Учні дізнались, що в нашому ботанічному саду було виведено 2 сорти українських азалій: Щасливі діти та Мавка.
Це був день незабутніх вражень!
Разом до Перемоги!

У кожного з нас є мрії, бо всі ми, вчителі, мрійники й реалісти одночасно. Є й у мене одне нездійсненне бажання, яке сьогодні хочу озвучити. Я б хотіла виступити на центральному каналі російського телебачення. Тоді я б розказала, що в українського поета Андрія Малишка є поема «Прометей», в якій розповідається про те, як українське село рятувало російського солдата зі Смоленщини. І коли на майдан німці зігнали усе село й вимагали зізнання, що це радянський боєць, селяни, яким погрожували спаленням, всі, як один, сказали, що він їхній односельчанин.
Ну от і все. Б'є барабан.
Мовчить юрба. Завмер майдан.

Стоять жінки у три ряди,
Дівчата й згорблені діди,
І хлопчаки побіля тину
Злетілись, стихли на хвилину,
Почувши подихи біди.

А він — в пілоточці своїй,
У гімнастьорці польовій,
В юхтових чоботях — напроти,
В очах ні крику, ні скорботи,
Таким ходив, мабуть, і в бій.

Лиш похилився раз чи два...
Чи закрутилась голова?
Від рани стомленого тіла
Уся сорочка потемніла,
Вся поруділа,— не нова...

Це ваш? — Це наш,— говорить дід.
Це наш,— хлопчак за дідом вслід.
Це наш,— дівча ступа охоче
І щиро дивиться ув очі,
Щоб не хитнувся, не поблід.

Ідуть мовчазно ковалі,
І в хлопця руки в мозолі.
Він, може, теж коваль? І знову
Клепав би плуг чи гнув підкову.
— Це наш,— і клоняться к землі.

А тесля теслі: —Підійдім,
Він, може, теж возводив дім,
Сушив кленину в ночі літні
Чи ставив тесані ворітні.
Це наш, ми клянемось на тім!

І матерів гірка любов
Підводить їх без перемов
До юнака, бо ясночолі
І їх сини воюють в полі.
— Це наш, ми кров дамо за кров.

І вже земля, піднявши цвіт,
Від круч, від поля, від воріт,
Уставши камнем і травою,
Вітрами й ніччю грозовою,
Кричить: — Це наш! Іду на звіт...

А потім я б їх, росіян, запитала:
-Как же так? Вы, внуки и правнуки этого солдата, которого ценой своей жизни спасало украинское село, убиваете мирных жителей, испепеляя города и села?
Напевне, вони мовчатимуть… У декого, можливо, щось ворухнеться в глибині душі, але це лиш НАПЕВНО…

Потапова Леся Василівна, вчитель української мови та літератури

Що розказати про себе?
Можливо, що уже 18 років я живу в Києві і мої діти, напевне, вважають себе киянами, а я, скільки б ще років не пройшло і як би не любила Київ, була і буду дівчина з Херсона, він у моєму серці.

Село Дніпровське, в якому я виросла, розташоване на мальовничих кручах правого берега Дніпра. Це степова зона, але працьовиті невтомні люди зробили з неї зелений оазис. Біля кожного будинку ростуть розкішні садки з дивовижними сортами яблук, персиків, абрикос, черешень, слив… А навесні село купається в духмяних пахощах тюльпанів, бузку, а згодом і жасмину. На все життя закарбувалася в пам’яті та картинка спокою і краси. Скільки того ніжно-рожевого цвіту дарують персики, яблуні, абрикоси…А скільки білого в тому цвітінні вишень та черешень, його хіба що можна порівняти з розкішним весільним вбранням наречених.

А сьогодні села майже нема… Зранені садки, зруйновані будинки, церква, школа…

Як не потонути у морі відчаю і безнадії ?!

У Олеся Гончара є роман «Берег любові», і у мене є берег любові, надії, віри. Це моя сім’я, яка є опорою, підтримкою і безумовним щастям. Це мої захоплення, які відволікають, надихають, презавантажують.
Це мій ліцей №29 і моя УКРАЇНА

Вдовиченко Наталія Олександрівна, вчитель української мови та літератури

РОЗМОВА З ПАПЕРОВИМ ЖУРНАЛОМ
Хочу у присутності колег поговорити з тобою, мій друже , хоча справжні друзі не здають одне одного, а ти виказував завучу мої огріхи, хоча міг би і промовчати. А ж я була закохана в тебе з дитинства. Пам’ятаєш, як гралась сама з собою у школи і зробила журнал, у який записала всіх відмінників з класу і себе. Уявно викликала їх до дошки, вони нічого не знали, і я ставила їм одиниці , а собі п’ятірки. Як мені хотілось їх мати! Але щось не склалось з самого початку, і натомість додому у портфелі носила 3, 4… А першу свою п’ятірку отримала аж у 5 класі на екзамені з математики. Це і був початок мого сходження до вершини визнання мене як особистості. Заряснів ти моїми п’ятірками , і більше я в школи не гралась, ніби відчувала , що ти станеш частиною мого дорослого життя.
Пам’ятаю, як я, учитель німецької мови, у свої 17 років вперше переступила поріг 10 класу вечірньої школи, поклала тебе на стіл і з переляку залопотіла німецькою так швидко, що ніхто нічого не второпав, тільки з подивом дивились на мене. Ти спокійно лежав на столі як символ моєї влади, від тебе віяло таким спокоєм, підтримкою, що я поступово почала приходити до пам’яті і нарешті розрізняти обличчя присутніх. Ось так ми з тобою починали мою педагогічну діяльність.
Годинами, днями, роками просиджувала над тобою, заповнюючи списки, теми уроків, домашні завдання. І що? Кожного разу, коли заступник брала тебе на перевірку, ти розпускав свого язика: «Подивіться, ось вона не всім виставила оцінки за контрольну. А чого? Я вам кажу: прийшла до неї Баліна, і вони пішли у спортзал, де щоп’ятниці грають у волейбол аж до вечора. А потім прибігла, мене закрила і віднесла до учительської. Це ще не все. Ось вона робила виправлення коректорм, бо пропустила числа».
Йшли роки, я писала, ти ставав мудрішим, не таким язикатим, хоча інколи і вибовкував зайве. А потім тебе відправили на пенсію. Перший рік я так сумувала за тобою, що інколи й плакала, коли твій отой молодий електронний спадкоємець не хотів мене визнавати. Який же він спочатку був вредний, капосний.
Нічого ,впоралась, ось недавно він мені за 2 місце в конкурсі "Серцем до Єдиної школи" подарував планшет. Що сказати тобі про нього? Розумний, зручний, багатофункціональний, значно полегшив мою роботу. Але недоліки теж має. Буває, ледацюга ляже і лежить, поки адміністратор його не розбудить. Інколи хочу поставити оцінку, а він упирається, удає, що думає: крутиться, крутиться, ніби йде змагання на витримку. Все одно моє перемагає. Ось так і живемо.
Я часто згадую тебе, мій паперовий друже. Ти для мене як родинний альбом. Ось мій перший випуск, другий, третій, а ось заміни, заміни… Ага, це тоді, як я впала і всю весну була прикута до ліжка, колеги тебе привозили до мене додому, щоб я виставила випускникам оцінки. Це що за розводи? Писала і плакала? Та ні, то хтось мокрими руками гортав сторінки…
Тепер можу зізнатись, що особливо у молоді роки я любила йти по коридору на урок, міцно притиснувши тебе до грудей. Ти був як охоронна грамота: школярі поважливо розступалися, бо ж відразу видно: йде вчитель. А зараз спробуй розпізнати, чи то старшокласник, чи то молодий вчитель. Чому саме так тебе носили всі? Бо ти відчував наше хвилювання, прискорене серцебиття і ніби промовляв: «Нічого не бійся, я з тобою». Ось так і я зараз відчуваю, як тобі самотньо у тому архіві. Зачекай трішки. Закінчиться війна, буде зустріч випускників, я відшукаю тебе на запиленій полиці, обітру, притисну до грудей і зайду до класу. Мої перші випускники, яким вже за п’ятдесят, стоятимуть за партами. Я підійду, покладу тебе на стіл, розгорну і скажу: «Добрий день, діти, сідайте, зробимо перекличку і почнемо урок».

Мор'єва Олена Петрівна, вчитель української мови та літератури