25/05/2026
#відгуки
Hanna Bobnieva про внутрішні зміни та професійне зростання завдяки супервізії
Коли я тільки починала свій шлях в медіації, супервізії були великою розкішшю. У нас була команда із 8–9 медіаторів, ми збиралися в офісі в Дніпрі, вмикали відеозв'язок із супервізором на ноутбуці й проводили супервізію. Можливість зустрічі раз на кілька місяців, а то й пів року. Потім в АСМУ з'явилася можливість отримати 2 індивідуальні супервізії протягом року, і ти завжди був змушений думати: взяти за кейсом супервізію чи притримати на випадок, коли стане ще важче....
Знаєте, скільки людей з тієї команди практикує медіацію сьогодні? 1,5 людини. І я точно вірю в те, що одна з причин — відсутність супервізії кожного кейсу на початку шляху. Бо супервізія — це не про критику чи осуд. Це про зростання. Це наче добриво. Яким би гарним не був ґрунт, добрий врожай він дає лише тоді, коли його постійно удобрюють, інакше ґрунт виснажується і стає безплідним.
На сьогодні супервізія є доступною та відкритою для кожного.
Я дуже люблю брати участь у супервізійній групі, люблю проводити супервізії. Але найбільше я люблю їх брати. Бо це неймовірний кайф — бути в одному полі з супервізором та створювати спільну історію. Це процес, який не можна знати заздалегідь. Кожне питання супервізора народжує відповідь. І ця відповідь народжує нове питання. Це можливо лише у парадигмі відносин, коли супервізор йде за супервізантом, даючи відчуття, що останній — сам капітан власного судна, але шлях бачиться лише завдяки тому, що є маяк, який спрямовує та задає напрям руху.
У четвер у нас з Тетяна Білик народилася спільна історія у форматі рефлексивної практики. І хоча я розуміла, що група за нами спостерігає, але здавалося, наче нас лише двоє. І це народжувало відчуття безпеки та довіри. Для мене це була супервізія «на межі». На межі контакту. На межі супервізії та терапії. На межі довіри та ризику. Було важко і легко одночасно. Точніше, було важко в процесі, бо супервізія — це робота з собою і над собою. Але на виході було відчуття легкості та видиху. І це неймовірне відчуття задоволення та полегшення. І внутрішня вдячність супервізору, який був тут для тебе...