Тетяна Саніна: медіаторка, конфлікт-коуч, письменниця

Запрошую на Літературні забави: Теа Саніна: авторський вечір "Почуй мене, якщо можеш" -- наживо на Подолі, або онлайн, посилання буде на сторінці події.

Говоритимемо про різне: літературу й персонажів, страхи та травми, відновне правосуддя й парну терапію, конфлікти й чому вони є проявом любові. Можна буде придбати книги, отримати автографи, потеревенити, обійнятись.

Подія відбудеться в кав'ярні-галереї Art Village, Набережно-Хрещатицька, 39

Початок о 19:00

Після нічних обстрілів ми можемо почуватись дезорієнтованими, розгубленими чи навіть замороженими. Нас може переповнювати почуттями, або здаватись, що емоції скінчились. Щоби попіклуватись про себе варто більше знати про те як я переживаю ті чи інші почуття, що мені допомагає, з чим я не можу впоратись, чого я про себе навіть не знаю. На цю суботу є ще декілька місць на захід, на якому ми поговоримо про почуття й потанцюємо їх, звільняючись від тиску.

⏳ Коли: субота 28 червня, 16:00-19:00
🏠 Де: ресурсний центр Чародім, Кирилівська 31в, оф 2.
💰 Скільки: довільний донат на актуальний збір для наших захисників та захисниць
👩‍🦰 Для кого: для жінок, кількість місць обмежена, плануємо взяти 6-8 учасниць і закриваємо реєстрацію

❗️Реєстрація обов'язкова. Посилання на реєстрацію в першому коментарі❗️

Хто:
Тетяна Саніна – консультантка, сімейна медіаторка, авторка романів про медіацію.

Тетяна Зайченко – тренерка, викладачка танцювальної майстерності

Впродовж тригодинної зустрічі ми:
1. Поговоримо про те:
- що таке емоції і чому серед них немає негативних;
- як пов'язані відчуття, потреби, емоції, поведінка та очікування;
- чому емоції неможливо контролювати й не варто навіть пробувати;
- що робити, якщо емоція "накриває" -- екстрені та буденні поради

2. Потанцюємо емоції:
- дослідимо як тіло реагує на почуття, на музику, на спогади;
- виберемо дві емоції та спробуємо дослідити їх через рух;
- визначимо які дії краще підходять для якісного проживання того чи іншого почуття

3. Попрактикуємо
- дослідимо свої актуальні потреби через відчуття та почуття;
- пошукаємо різних способів задовільнити ці потреби;
- прогуляємось лабіринтами почуттів, що ведуть до потреби;
- подивимось на те, якими різними бувають почуття та дослідимо їхню інтенсивність

Зустріч не терапевтична і не навчальна. Радше освітня -- ми пропагуємо турботу про ментальне здоров'я та розвиток емоційного інтелекту.

Всю оплату передаємо на актуальний на момент зустрічі збір.

Візьміть зручне взуття, перевзутись (або неслизькі шкарпетки). Бажано мати одяг, що не обмежує рух

1 та 2 травня разом із Альоною Рязанцевою, колегою по цеху, та модератором Артемом Скориною будемо в Хмельницькомута Вінниці!

Говоритимемо про персонажок романів: як творяться влучні чи не дуже образи, чи використання прототипів полегшує творчість, на що готові авторки, аби уникнути злиття з персонажкою, чому написані жінками романи теж не проходять тест Бекдель (і взагалі що це таке) та які стосунки складаються з героїнями, коли роман завершено. У фокусі уваги, звісно же, жінки, але думаю чоловікам теж дістанеться 🙂

Тож чекаємо:
1 травня о 19:00 у Книгарня «Є» Хмельницький (Зарічанська 3/3)

2 травня о 18:30 у Книгарня "Є" Вінниця (Космонавтів 7)

Роздамо автографи, поділимось письменницькими секретами і планами на майбутнє!
До зустрічі!

Зараз на консультаціях мені часто трапляється запит – не можу зібратись із силами, розпочати заплановане, зробити ривок. Люди називають себе лінивими, неефективними, безвідповідальними. А коли ми разом досліджуємо причини, частіше за все йдеться про втому і невміння відпочивати

Після того, як довго й сильно стискати кулак, пальці не триматимуть навіть легкий предмет – від утоми. Чому же ми думаємо, що психічні сили можуть безкінечно напружуватись, реагуючи на постійну невизначеність та роблячи складні вибори щодня?

Наше тіло в процесі еволюції сформувалось за дихотомічним принципом: серце, аби качати кров, стискається-розтискається, грудна клітка, аби забезпечити киснем, розкривається-закривається. Як не дивно, наша психіка працює за тим же принципом: напруження-розслаблення. Якщо тривалий час психіка не довідновлюється, вона спочатку напружується до межі, а потім… відмовляється мотивуватись, оцінюючи будь-що інше, крім “нічого не робити” як низький пріоритет.

В нашому мозку, серед інших, можна виділити дві системи-антагоністки: центральна виконавча мережа та дефолтна мережа. Вони можуть працювати лише почергово. Перша сконцентрована на виконанні складних завдань, що вимагають мобілізації уваги. Друга – на створенні стану спокою для занурення у себе.

Можливо ви пригадуєте відчуття на межі сну і яву, коли ви ще не спите, а ваші думки приємно мандрують у вільному режимі. Це – найяскравіший прояв дефолтної мережі. Ви її добре “чуєте” в цей момент, бо зникають перешкоди, що зазвичай відволікають. Але також вона періодично має вмикатись впродовж дня, якщо ви даєте їй таку можливість.

Проте, якщо ви вимушено прикуті увагою до вирішення поточних задач, а в перервах між ними вирішуєте, наприклад, сімейні питання, чи читаєте новини, то очевидно дефолтній мережі немає як увімкнутись. Думскролінг, або перегляд соцмереж, також не приносить відпочинку центральній виконавчій мережі.

Існує багато причин втоми – їх все ще досліджують. Але найперша і найважливіша – ми нехтуємо розслабленим станом, коли ми дійсно нічого не робимо – плаваємо у собі. Культурні норми західного суспільства диктують – будь активним, використовуй кожну мить, не втрачай можливість розвиватись чи досягати. Основна проблема в тому, що ми не можемо постійно тримати в руках своє життя – руки втомлюються. Ми не можемо бути постійно сфокусованими – мережа виконавчого контролю не вивозить, потрібні періодичні занурення у дефолтний стан, в якому відбувається інтеграція досвідів, почуттів та відчуттів.

То як мотивувати себе? Якщо коротко – відсутність мотивації, це часто банальна втома від постійного напруження системи, що виконує складну психічну діяльність. Що допоможе? Переосмислення свого ставлення до відпочинку – щоби бути ефективними, потрібно ефективно відпочивати, навіть впродовж дня і це можуть бути зупинки на 15-20 хвилин для:

🔻Медитації (всі можливі види, включно із чаєпиттям)
🔻Мовчазних обіймів з близькими
🔻Прослуховування улюбленої музики (з танцями чи без)
🔻Повільного чуттєвого сексу
🔻Вишивання чи в’язання
🔻Складання пазлів
🔻Масажу
🔻Споглядання природи
🔻Прогулянки наодинці або у мовчазному супроводі
🔻Пасивної взаємодії з тваринами

Із тих, що не можна використати спонтанно, проте є тривалими і гарно прокачують дефолтну мережу:

🔸Мандрівки, в яких тривалий час нічого не міняється (в потягу без книги, в машині не за кермом)
🔸Рутинний біг на довгі дистанції

Останній відкритий мною спосіб – крісло дантиста. Ні розмовляти, ні читати, ні переглядати соцмережі в ньому неможливо. Лежиш і занурюєшся у стан свободи від рішень
Поділіться у коментарях вашими способами дозволити собі розфокусованість?

Чи хочете ви щоби я більше написала про дефолтну мережу та те, за що вона відповідає і як вона перемикається?

P.S. Пабло ніколи не відмовляє собі у дефолтному стані - як тільки відчуває потребу, приходить і вкладається у мою долоню. Заздрю іноді...

В цю неділю, 23 березня, запрошую прогулятись колами пам'яті -- героїв роману "Мурашині кола" і трохи своїми. Саме пам'ять, спогади про те, як було, часто підказує нам рішення, котрі формують наше майбутнє. Розмова обіцяє бути цікавою, бо Анатолій Дністровий вміє задавати непрості запитання, а я люблю розлого міркувати про почуття та вчинки, на які вони нас штовхають.

З мене обійми та автографи. З вас -- запитання та враження про книгу, якщо вже читали

До зустрічі!

Буває, що минуле, у підступній змові із пам’яттю, впливає на нашу майбутню траєкторію, змушуючи уникати певних дій чи навспак обирати знову і знову, незважаючи на результат, який не влаштовує.

Чи можемо ми покладатись на правдивість наших спогадів? Чи не водить нас пам’ять манівцями викривленого сприйняття? Чи є можливість вийти за рамки заданої пам’яттю форми та стати кимось іншим, на свій вибір?

Разом із Анатолієм Дністровим, прозаїком, есеїстом, поетом та художником поговоримо про те, як пам’ять, деформуючи, може ганяти нас колами. На прикладі героїв роману “Мурашині кола” спробуємо зрозуміти чи можливо подолати доцентрову силу пам’яті та вирватись з її лап, аби побудувати нове життя, на яке ми заслуговуємо.

Наша пам’ять – єдине, що залишається нам від усього того болючого й солодкого, затишного й незручного, безпечного і неясного, котре називаємо “моє життя”. Це те, що з нами до самої смерті – фізичної чи психічної, коли ми втрачаємо зв’язок із реальністю. Це те, що ми можемо розділити із іншими. Або приховати від них, соромлячись.

СамоПрощений понеділок. Вчора була прощена неділя, в яку прийнято просити пробачення/прощення. Я декілька років пробувала цю традицію на смак, але щось мені не смакує. Ідея ніби правильна, але форма мені не до вподоби.
Пояснюючи традицію, пишуть, що великий піст потрібно починати з чистою душею, звільненою від образ та негативу.

Та на мою думку, справжньою метою є не просто позбутись "баласту негативу", а краще зрозуміти себе чи й своїх близьких. Тому маю сумнів, що просте прохання про пробачення та саме пробачення у відповідь звільняє. Як на мене, потрібна довга і глибока розмова, аби з’ясувати чи є між нами щось, що розділяє і не дає відчувати повагу, довіру, любов? І якщо розмова таки відбудеться, тоді в результаті буде не номінальне “відпускання провини”, а взаємне співчуття та домовленість.

То що я пропоную? Уявімо, що сьогодні "Понеділок самоПрощення". І в цей день прийнято звертатись до себе.

1️⃣ Запитайте себе – чи не була_в я найближчим часом до себе надто жорсткою_им, чи не критикувала_в себе надміру, чи давала_в собі достатньо відпочинку (коли дійсно варто було), чи не відмовляла_в собі у співчутті (хоча якби на моєму місці був би друг чи подруга, то поспівчувала_в би).

2️⃣ І, якщо так (а воно десь точно було), то згадайте ці моменти і скажіть собі – мені прикро! Тоді мені не було цього видно, а зараз я бачу, що це було жорстоко і жорстко, це було боляче й не співпадало з моїми потребами. Я би хотіла_в і докладу всіх зусиль, щоби цього не повторилось. А якщо повториться, то одразу дам собі знати, бо я щиро хочу змінитись і ставитись до себе з любов’ю.

3️⃣ СамоПрощення це – шлях звільнення від образ (на себе та інших), а значить до підвищення якості життя та щастя.

*¡En verdad!

P.S. Можете повторювати раз на рік, перед великим постом, а можете щопонеділка, налаштовуючись на новий тиждень, в якому буде все більше підтримки й опори від найближчої вам людини 😉

* То є правда! (ісп)

** Фото з пластично-драматичної вистави "Праматері степів", Молодий театр

Чому нам дорослим все ще хочеться “на ручки”? Чи це нормально взагалі, хотіти аби тебе обійняли і переконали що все буде добре? Нейросихологи, що досліджують біль за допомогою функціонального МРТ, виявили: якщо під час больових відчуттів тримати за руку близьку людину, то біль стишується. Отже “хотіти на ручки” нормально. Що заважає нам тримати за руку наших партнерів у ці важкі дні, коли так потрібна допомога? Що не дає нам попросити про підтримку і отримувати її? МРТ тут відповіді не дасть, але ті, хто працюють із парами знають: заважають накопичені за роки життя разом непорозуміння й образи, а також переконання та установки, насаджені сім’єю, школою, телевізором…

Приходьте у суботу на психологічно-танцювальну практику для пар "Слухати і чути: танець у близьких обіймах", будемо розбиратись як бути із непорозумінням у парі та які установки заважають близькості і що з цим робити.

Коли: субота 21 грудня, 16:00-19:00
Де: ресурсний центр Чародім, Кирилівська 31в, оф 2.
Скільки: донат на ЗСУ
Реєстрація обов'язково - в першому коментарі

Хто:

Тетяна Саніна – сімейна медіаторка та консультантка для пар, сімейна медіаторка, авторка романів про медіацію.

Андрій Гладиш – хореограф та тренер, викладач акторської майстерності

Зустріч не терапевтична і не навчальна. Запрошуємо вас познайомитись із підходом емоційно-фокусована терапія для пар.

Всю оплату передаємо на актуальний на момент зустрічі збір

Візьміть зручне взуття щоби перевзутись

foto by Дмитро Санін

"Мурашині кола" уже можна замовити за зниженою ціною (до 1 грудня). Посилання у першому коментарі.

Аби втекти від страхів дитинства, Ольга та Орест мріяли створити ідеальну сім’ю. Та болючі спогади і прикрі родинні таємниці не відпускають, проростають крізь час і затягують у пастку, змушуючи поневірятися колами травмованої пам’яті. Колишнє подружжя правдами й неправдами ділить між собою молодшу доньку та втрачає любов шістнадцятирічного сина. Хлопець шукає заспокоєння в мистецтві та наркотиках. Сягнувши дна розпачу, вони зустрічають Лору, зухвалу мотоциклістку, яка міняє життя кожного з них.

Ще у вересні дала інтерв'ю Медіамейкер, говорили про профдеформацію та вигоряння у медійників. Бо, маючи в сім'ї журналіста, та співпрацюючи з Media Development Foundation довелось вислухати багато історій, в тому числі про журналістів під час війни. У першому коменті посилання на статтю. А на фото я у Львові, тікаю від власної профдеформації і в усамітненні повертаюсь до себе, щоби потім консультувати і викладати з ентузіазмом та співчуттям.

«Після обстрілів журналіст пише на чутливі теми, бере інтерв’ю, підбирає фото, проживає емоції інших. Нервова система, яка втомлена нічним обстрілом, стикається з новим стресом: медійник мусить працювати з матеріалом, який викликає глибокі переживання, навіть якщо це не стосується його особисто. Коли ми слухаємо людину, яка пережила втрату, чи читаємо про події війни, мозок сприймає ці історії як реальну загрозу. Якщо базовий стан нервової системи вже напружений, ми стаємо менш стійкими й більш вразливими»

Дуже сподіваюсь, що Дмитро Санін вдасться дозняти документальний проєкт "За кадром: розмова про професію", про воєнкорів, цілеспрямованих чи тих, що потрапили у професію завдяки випадку. І ми зможемо побачити наскільки складно доносити до людей наслідки війни і залишатись при цьому людяними.

Говорили з Anyuta Galperina про відповідальність письменників перед читачами: за які теми варто братись у тяжкі часи, як бережно їх подавати і ким для цього ми надихались.

"Бували дні, коли я не могла написати нічого — просто не мала сил торкнутися навіть уявного болю, що може переживати п’ятилітня дівчинка, яка розривається між батьками. Були дні, коли писала багато й щедро, не відриваючись. Але потім, виснажена пережитим, думала: а чи варто так глибоко занурюватися в історію? Чи не витрачаю я на письмо той цінний ресурс, який могла б дати своїй сім’ї чи клієнтам, які цього потребують? Мої творчі сумніви й гойдалки, схожі на сумніви та гойдалки моїх героїв. Часом здається, що, пишучи про емоційні викривлення героїв, я сама інспірую їхню появу в себе ж або роз’ятрюю вже загоєні у власній терапії рани. Та тяга до письма перемагає, і я знову сідаю сплітати історії різних героїв в одну, яку й покажу читачам."

Більше за посиланням у першому коментарі