Child With Future

Шановні батьки, дорогі друзі і всі, хто давно нас знає! 🌱

Маємо невеличке оновлення😊. З технічних причин сторінка нашого садка «Дитина з майбутнім» переїжджає на нову Facebook-сторінку.
Сторінка, якою ви користувалися раніше (і за що ми вам дуже вдячні), ще висітиме в інтернеті у вільному доступі, але повноцінно житиме вже нова.

Запрошуємо вас доєднатися до нової сторінки за посиланням 👉 �https://www.facebook.com/profile.php?id=61587085473104

Саме на цій сторінці ми й надалі будемо ділитися життям садочка, історіями дітей, подіями та корисною інформацією про раннє втручання й розвиток дітей з аутизмом.�
На новій сторінці вже є пости й матеріали, і ми вже приступили до їх регулярного й систематичного оновлення у звичному для вас режимі.

Тому підписуйтесь на нову фб-сторінку садка та поширюйте цю інформацію серед друзів і знайомих.
Дякуємо, що ви з нами. Будемо раді вашим реакціям і коментарям 🤍

Порушення сну у дітей з аутизмом були поширеною проблемою ще до війни. Але в умовах постійних обстрілів, повітряних тривог, нічних підйомів і переїздів до укриттів рівень напруги у дітей значно зріс. Це стосується всіх дітей, але для аутичних малюків такі злами режиму часто мають значно глибші наслідки.

Сучасні дослідження підтверджують, що сон у дітей з РАС особливо чутливий до стресу, сенсорних перевантажень і втрати передбачуваності. Часті пробудження, труднощі із засинанням, регрес навичок після нічних тривог є очікуваною реакцією нервової системи, а не «поведінковою проблемою».
https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC8365936/

🧠 Що важливо врахувати саме зараз, у реальних умовах
🔹 Передбачуваність важливіша за ідеальний режим
Якщо дитину регулярно будять вночі через тривоги, головне мати повторювані елементи. Одна й та сама ковдра, улюблена іграшка, рюкзак до укриття, знайома фраза або пісенька перед сном і після повернення.
🔹 Окремий «нічний сценарій» для тривог
Добре працює, коли у дитини є просте пояснення і послідовність дій. Наприклад: ми прокидаємося, одягаємо кофту, беремо ведмедика, йдемо в безпечне місце, потім повертаємося і лягаємо спати. Навіть якщо сценарій порушується, сама його наявність знижує тривожність.
🔹 Мінімізуємо сенсорне навантаження в укритті
Навушники або беруші, приглушене світло, улюблений плед, мінімум нових запахів і дотиків. Для аутичної дитини важливо не лише фізична безпека, а й сенсорна.
🔹 Повернення до сну після тривоги
Не вимагайте «заснути одразу». Дозвольте 10–20 хвилин спокійного перебування. Тиха розмова, гойдання, глибокий тиск через ковдру або обійми, якщо дитина їх приймає.

🧣 Зберігаємо тепло тіла вночі
Холод підсилює тривогу і заважає засинанню. Краще працює не обігрів простору, а зігрівання тіла.
Термобілизна, теплі шкарпетки, шапка для сну, флісові або вовняні речі, спальний мішок, грілки з теплою водою або фабричні.

Важливо, щоб дитина залишалася сухою. Волога шкіра швидше втрачає тепло і посилює дискомфорт.
🫖 Їжа і вода перед сном
Тепле пиття маленькими ковтками і поживна вечеря допомагають стабілізувати стан організму. Уникайте різких смаків і нових продуктів у стресові періоди.
💛 Про батьків
Хронічне недосипання виснажує. Якщо ніч була важкою, зменшіть вимоги до себе і до дитини вдень. Відновлення нервової системи інколи важливіше за заняття і графіки.

✨ Коментар Наталії Стручек, директорки садка «Дитина з майбутнім»:
- Сон для дитини з аутизмом це не просто відпочинок. Це основа регуляції, навчання і здатності витримувати навантаження дня. В умовах війни ми маємо бути реалістами. Краще мати прості, повторювані ритуали і безпечні сценарії, ніж намагатися тримати ідеальний режим ціною зривів і виснаження всієї родини.

📌 Якщо у вас є власні рішення, які допомагають дитині засинати або повертатися до сну після тривоги, поділіться у коментарях. Цей досвід зараз безцінний для інших родин.
Бережімо одне одного і наших дітей. Ми робимо все можливе в надзвичайно складних умовах.

Любов і фаховість змінюють світ: історія двох “особливих” дітей і однієї великої віри

Коли у вересні 2014 року маленький Сашко Колобухов з Києва вперше переступив поріг садочка “Дитина з майбутнім”, йому було лише два з половиною роки. Це була крихітна, розгублена дитина з великими очима, повними тривоги й нерозуміння світу. Він не говорив, майже не контактував з людьми, не відчував небезпеки, не вмів просити, показувати, чекати. Його життя було схоже на окремий острів, відрізаний від материка людського спілкування.

Мама Анастасія знайшла цей садок випадково — через інтернет. Але перша ж розмова з незмінною директоркою закладу Наталією Стручек стала для неї променем світла у довгій темряві невизначеності.

До садочка Сашко прийшов у підгузку, з кількома звуками замість слів, без навичок самообслуговування, без розуміння правил і меж.
За кілька місяців хлопчик навчився ходити до туалету і у підгузку не було більше сенсу, почав самостійно їсти, розуміти звернену мову. А ще — довіряти.

Сьогодні Сашкові 13 років. Він прекрасно розмовляє, глибоко розмірковує, із завзяттям читає, має чудовий музичний слух, займається плаванням і, звичайно, переживає підлітковий вік, як і тисячі його однолітків, має свої емоційні труднощі, над якими працює разом із психіатром і терапією.

Запрошуємо вас прочитати повну історію Сашка та його сестрички на нашому сайті. Це розповідь про шлях, який триває роками, про довіру, працю і віру в дитину, навіть тоді, коли здається, що змін не буде.

👉 Повний текст статті за посиланням:
https://cwf.com.ua/lyubov-i-fahovist-zminyuyut-svit-istoriya-dvoh-osoblyvyh-ditej-i-odniyeyi-velykoyi-viry/

Звертаємо увагу, що через блекаути сайт може тимчасово працювати з перебоями. Матеріал обов’язково чекатиме на вас, і ми будемо нагадувати про можливість його прочитати, щоб кожен охочий зміг з ним ознайомитися.
Бережіть себе.

cwf.com.ua

«Ми шукаємо, але часто опиняємося в глухому куті»
Після допису про родину з Індіани, яка була змушена переїхати, аби їхній дорослий син з аутизмом не залишився без підтримки після школи, ми отримали багато відгуків. Ця історія викликала резонанс — і показала, що проблема значно ширша за одну країну чи систему.

Сьогодні ми публікуємо історію української мами з нашої спільноти.
Це слова реальної мами з нашої спільноти. Публікуємо їх без імені.

📌 «Немає нічого, не знаю що робити далі. Ми вже були у Франції напочатку війни і нажаль там було ще гірше, взагалі нічого не добилися, тому приїхали додому ( в нас Київ, тому ) і зараз дитина закінчує школу.
Просто у цьому році.
Що далі - не знаю. Поки що я дома та підпрацьовую, якось намагаюсь крутитися, так як повноцінно працювати не виходить - ми самі, залишити немає на кого, а повністю син себе не обслуговує, щоб отак зранку піти і щоб він саме сам.
На рахунок школи - цей рік дуже тяжкий для дитини.
Обстріли, дуже вже стало тісне укриття та гучно там для нього (його окремий ресурсний куток ще ділить з купою дітей з молодшої школи і там дуже гласно).
В школі весь час класний керівник намагається його до якихось спільних заходів приплести, син дуже важко те переносить, мелтдауни. Я кожен раз змагаюсь але то як зі стіною. У тому році моє здоров'я погіршилося, ще психологічно дуже все погано в мене, тому змагатися все складніше... Зараз будемо намагатися здати НМТ так як айкью у дитини високе і є надія, але якщо не здасть то будемо так шукати вже по факту можливо якийсь ВИШ його візьме (в сина IT) і тоді буду щось кроїти зі своєю роботою вже під нього. Також розглядається обома Оптіма коледж. Але все ж такі не хотілося б щоб він дома засів. Тоді вже не витягнути далі його буде...

Єдине що тримає, що при всьому дитина тягне шкільну програму на звичайному рівні, якщо б не це то все інше просто жах.
До педпатронажу був жах, після того як здалася і пішов на педпатронаж, стало все ж такі більш менш якось... Звичайна просто інклюзія навіть таких як мій, як вважається не тяжких, тягне тільки включно максимально 4 клас, тобто молодшу школу. Далі то все на батьках взагалі чи тоді треба переводити на домашню навчання. У школі то дуже важко, весь час все на батьках, навчання як такового для таких дітей під них немає. А ще й оце нерозуміння практично ніким специфіки особливостей дитини.

Висновок з ІРЦ останні роки носимо кожен рік, як об стіну - ніхто явно не читає. Роздруковую, ношу по всім вчителям що займаються з дитиною. Толку. Все одно ну бачу що не читають. Зараз дитина по суті “добуває”, там до кінця року, вчитися як вчився не хоче, оцінки ”скотилися”.
Я не наполягаю, в мене теж сил вже немає. Стільки років, все кудись весь час в прірву, як з вітряками... Ось знаєте, періодично десь щось пишу, чи їзжу щось комусь довожу, змагаюсь, а потім на половині кидаю, вже сил немає, знаю що толку нема».

Цей досвід перегукується з історією родини Гіббонс не географією, а суттю:
після завершення школи родини часто залишаються сам на сам із питанням “що далі?”, навіть якщо дитина має збережений інтелект, здібності й потенціал.

📌«Стільки років шукаєш, пишеш, доводиш, а потім зупиняєшся на півдорозі — бо сил уже немає і не розумієш, куди йти далі».

🤍 Ми публікуємо цю історію, щоб вона не залишилася невидимою. Поки система не пропонує реальних шляхів після школи, вибір для родин часто виглядає як вибір без варіантів. Фіксація цієї реальності — перший крок до змін, навіть якщо сьогодні вони ще не мають чіткої форми.
Якщо цей текст відгукується вам — будь ласка, поділіться ним або напишіть у коментарях, з чим ви стикалися після завершення школи. Чим більше таких голосів буде почуто, тим складніше буде вдавати, що цієї проблеми не існує.

💙 Усі мами хочуть пам’ятати перший крок і перше слово своєї дитини. Той момент, коли вона вперше щось змогла сама. Ми уважно дивимося на своїх дітей і водночас мимоволі помічаємо інших. Як вони ростуть, що в них виходить, як швидко змінюються. Це природно для кожного з батьків 🤍

Але саме тут часто з’являються порівняння. “А он у сусідки вже говорить”, “А інші діти в групі…”. Такі слова рідко допомагають. Вони не додають впевненості, а навпаки підсилюють тривогу і сумнів у собі. Особливо для родин, які виховують дітей в аутичному спектрі.

Розвиток кожної дитини індивідуальний. Це не змагання і не таблиця досягнень. У когось швидше з’являється мовлення, у когось контакт, у когось здатність бути в групі або витримувати зміни. Кожен із цих кроків важливий і має свою цінність 🌱

Найбільша опора для дитини це батьки, які бачать не чужі результати, а динаміку власного малюка. Ви знаєте, яким він був учора і що змінилося сьогодні. Ви помічаєте те, що для інших може залишитися невидимим. І цій увазі можна довіряти.

Якщо порівняння починають боліти, їх можна зупиняти. Усередині або в розмові. Ви не зобов’язані підлаштовувати свій шлях під чужі історії. Ви маєте право йти поруч зі своєю дитиною, у її темпі 💙

Якщо хочете, поділіться в коментарях, що саме допомагає вам не порівнювати і тримати фокус на своїй дитині. Ваш досвід може стати підтримкою для інших батьків.

Інтерв’ю з Наталією Стручек, директоркою садка «Дитина з майбутнім»
Запитання: Як Ви вважаєте, які формати роботи в самих родинах є найбільш ефективними, а від яких батькам варто утриматися, щоб не нашкодити дитині?

Наталія Стручек:
Не втомлюся повторювати: одна з найбільших сімейних прогалин – дуже слабка обізнаність батьків щодо проблем дитини. І це не їхня вина, це наслідок того, що система діагностики в нас, м’яко кажучи, кульгає. Одна ключова помилка тягне за собою цілий ланцюг інших.

Батькам ставлять діагноз, часто поверхневий або нечіткий, і просто відправляють у центри, у звичайні садочки, до педагогів. Але ніхто не пояснює їм серйозність ситуації, ніхто не говорить прямо, що йдеться про ментальні порушення, на які не завжди можна вплинути простими методами, так, як хочеться батькам.

Зараз чомусь на всіх підряд пишуть «РАС». Через це ми маємо величезну плутанину. Дитина з алалією потребує однієї корекції, дитина з аутизмом – зовсім іншої. Дитина з неврологічними порушеннями і дитина з РАС – це різні історії, але в документах у всіх однаково стоїть «РАС».
До того ж батьки або дуже бояться цього діагнозу, або, навпаки, бояться будь-якого іншого. Особливо коли йдеться про інтелектуальні порушення. Це слово викликає паніку, і тоді батькам легше прийняти «РАС», ніж інші діагнози. Але така помилкова «втішність» дуже шкодить, бо дитина не отримує достатньої корекції.

Наприклад, дітям із генетичними або синдромними особливостями, із серйозною неврологією потрібна надпотужна фізична реабілітація: більше руху, більше тіла, більше спеціальних активностей. У садочку ми можемо зробити лише частину цієї роботи, але вона залишається допоміжною. Якщо фізичні проблеми не пропрацьовані, ментальний розвиток просто не рушить далі.
Проблема ще й у тому, що лікарі цього не пояснюють. А коли лікар говорить одне, а педагог інше, батьки зазвичай обирають лікаря. Ми радимо плавання, активності, рух, але далеко не всі готові це прийняти. Натомість усі женуться за мовленням і ходять лише до логопеда, бо їм обіцяють швидкий результат.

Ще одна складність у тому, що батьки часто розслабляються, коли потрапляють до садка. Інколи навіть не приходять на консультації. Вони не усвідомлюють, що все, що відбувається з дитиною, проходить через них. Буває, що в садочку дитина поводиться добре, а вдома ситуація зовсім інша, але батьки про це мовчать. А саме вдома потрібна щоденна робота: розмовляти, стимулювати, допомагати дитині зацікавлюватися, формувати комунікацію.
І важливо сказати чесно: це не завжди лише втома від війни. Часто це просто виправдання. Я бачу й інший приклад. Родини, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення, а потім повернулися, стали значно більш включеними. Вони побачили, як це працює в Європі, і їм стало страшно.

Там дуже швидко оформлюють інвалідність, там відповідальність повністю перекладають на батьків, і корекція часто зводиться до догляду, а не навчання. Дитина може ходити в памперсі у сім чи вісім років, і це вважається нормою. Від дітей нічого не вимагають, їх обслуговують, а не розвивають.
Саме тому батьки, які повертаються, часто стають максимально включеними. Вони вже побачили, як це може виглядати, і тому готові працювати, навчатися і реально виконувати рекомендації.

Повну версію інтерв’ю з Наталією Стручек можна прочитати на нашому сайті:
https://childfuture.kiev.ua/nataliia-struchek-dyrektorka-dytsadka-dytyna-z-maybutnim-my-zminiuiemo-zhyttia-rodyn/

Через блекаути сайт може бути тимчасово недоступним, але ми будемо нагадувати про можливість прочитати статтю, щоб кожен мав змогу з нею ознайомитися.
Бережіть себе, друзі.

Щиро дякуємо за підтримку нашим європейським колегам. Разом переможемо!

АВА-терапія (Applied Behavior Analysis) — це безсумнівно один із найбільш досліджених підходів у роботі з дітками з аутизмом. Вона допомагає формувати навички спілкування, самообслуговування, навчальної поведінки, зменшувати небажані реакції та підтримувати самостійність дитини.

Водночас важливо розуміти: АВА — це лише інструмент, а не універсальне рішення для всіх дітей і всіх запитів і перебільшувати його значення не варто. Як, до речі, й применшувати.

Останнім часом все більше фахівців говорять про необхідність комплексного підходу, де АВА поєднується з іншими напрямами підтримки — відповідно до потреб конкретної дитини.

Це підтверджує й Наталя Стручек, директорка дитсадка для дітей з особливостями розвитку “Дитина з майбутнім”, який працює в Києві ось вже більш ніж 15 років:
📌«АВА-терапія — це важливий і науково обґрунтований інструмент, який допомагає багатьом дітям з аутизмом опановувати необхідні навички та ставати більш самостійними. Але в реальній роботі з дітьми з особливостями розвитку не існує “однієї чарівної методики”.
Найкращі результати ми бачимо тоді, коли АВА є частиною комплексного підходу — разом із сенсорною інтеграцією, логопедією, розвитком емоційної сфери, роботою з сім’єю. Саме такий підхід ми пропонуємо нашим родинам і дітям. Кожна дитина унікальна, і вона має право на індивідуальний маршрут розвитку, тому будь-які обмеження з фінансових чи інших причин на отримання реально ефективної допомоги дітям тільки шкодять».

💛 Зрештою, все більше фахівців схиляються до простої формули: підтримка має бути не «за методикою», а за потребами дитини — з повагою до її темпу, особливостей і потенціалу.

А як ви ставитеся до поєднання різних підходів у розвитку дитини? Чи був у вас досвід, коли саме комплексна підтримка дала найкращий результат?

👶 Мовлення малюка формується не лише самостійно — воно розвивається через живі взаємодії й гру з дорослими. Згідно з рекомендаціями розвитку, коли ви говорите, відповідаєте, повторюєте й розширюєте звуки та слова дитини під час гри, це стимулює слухання, словниковий запас і навички діалогу у віці 1–3 років.

🧠 Наукові й практичні матеріали з розвитку мовлення підкреслюють: важливо вмикати взаємодію «ти-я» у гру — реагувати на лепет, додавати нові слова, робити паузи, давати дитині шанс відповісти або повторити. Це фактично закладає основи діалогу.

Ось конкретні ігри й активності, які легко зробити частиною щоденного часу разом:
🎯 Гра “Що я бачу?”
Показуєте предмет, називаєте його — повторюєте кілька разів і даєте дитині спробувати говорити разом з вами.
https://youtube.com/shorts/c9NjWm9vNSs?si=LMbKytOEYAgfNaXc
🎯 Гра “Що я роблю?”
Повторюємо дії (стукаємо, катаємо, відкриваємо) і називаємо їх — це стимулює дієслівний словник.
https://youtube.com/shorts/ya6ok-u7mgo?si=mLmgQob5Noc9vqYD
🎯 Гра “Називаємо кольори”
Під час прогулянки чи вдома називаємо кольори разом (машинка червона — “червоний”).
https://youtube.com/shorts/Jy0m799INRY?si=V1h2_t8RPt2WhkAa
🎯 Психологічна нейрогра
Ця гра поєднує рух і комунікацію — це дуже допомагає дітям збагачувати звуковий діапазон і вчитися через тіло.
https://youtube.com/shorts/Xlr8fH3Lk9Y?si=3-COKrcdgyJ7KmGx

📌 Головне правило: грайтесь разом, а не окремо — дозвольте своїй дитині ініціювати звуки, повторюйте їх і додайте нові слова. Такі взаємодії — коли малюк щось «посилає», а ви «повертаєте» це мовою — добре сприяють розвиткові мовлення.

💛 Памятайте, друзі, що гра — це не просто розвага. Це природний шлях, яким дитина вчиться слухати, говорити і спілкуватися. Якщо у вас виникають питання про розвиток мовлення — фахівці завжди зможуть підказати, як адаптувати гру саме для вашої дитини.
Успіхів вам!