If u know, say

- Мурчику, а що там по Кремлю?
- Та хто його знає...комарі мабуть. Нууу, бойові. Чи гуси.
- Не ви?
- Та нєєєє... Зуб даю. Ось. Аж два.

🎨"Весілля в Кані Галілейській" - одне з перших монументальних зображень бенкетів, якими згодом прославився Веронезе.

🖌️Майстер працював над ним понад рік. У трапезній монастиря, для якого полотно створювалося, воно знаходилося до завоювання Італії Наполеоном. Щоб було зручно транспортувати полотно, французи розрізали його навпіл, після чого зпошили вже у Парижі.

🖼️Темою картини є диво, здійснене Христом на весіллі в Кані Галілейській, де він перетворив воду на вино.

🗨️На картині зображено близько 130 постатей, серед яких пізніше вирізняли портрети відомих правителів епохи Відродження, таких як Карл V, Франциск I, Сулейман Чудовий, Марія I, а також гуманіста Даніеле Барбаро. В образі музикантів на першому плані Веронезе зобразив знаменитих венеціанських живописців - Тіціана, Тінторетто, Бассано і самого себе в білому одязі.

#мистецтво #искусство #картина #художник #живопис #живопись #краса #красота #творчість #творчество

169. Запорожцы — народ гостеприимный, сердечный. И каким бы путем вы ни попали в город — автобусом или самолетом, по железной дороге или по широкому Днепру, вы всегда будете тут самыми желанными гостями.

Составление и текст
ЮРИЯ ПОЛИКАРПОВИЧА ТКАЧЕНКО

Фотографии
ДАНИИЛА НИКОЛАЕВИЧА ГЕРМАНА
———
© Издательство «Планета», 1978 г.

162. Київ сучасний.

⬅fb.com/dniprobooks/posts/559671556313562

ЛИПКИ

Побережна частина Києва між Володимирським узвозом і «Арсеналом» колись називалися Липки. Тут іще у ХVIII столітті закладено великий сад. В центрі його за наказом імператриці Єлизавети Петрівни було побудовано Царський палац. Вона побувала в Києві, коли приїздила в Чернігівську губернію, на батьківщину свого чоловіка Олексія Розумовського — українського селянина за походженням.

Царський палац і пізніше завжди був тимчасовою резиденцією російських монархів, які інколи прибували помолитися в Києво-Печерській лаврі.

Міський сад також називався Царським і в період перебування в Києві осіб монаршої родини наглухо закривався. В саду паслися корови, яких привезли із Швейцарії. Їхнє молоко подавали тільки для царського столу.

А поруч, біля підніжжя високої наддніпровської кручі, під стіною Царського саду, у руїнах якихось давніх будівель існував притулок босяків та грабіжників під назвою Зозулина дача.

Одним із найвідоміших верховодів мешканців Зозулиної дачі був грабіжник Зюнька Марцинкевич, за прізвиськом Лорд. Це був молодик приємної зовнішності, він завжди гарно і модно одягався. Його знали в кафе і ресторанах, клубах і більярдних залах.

Поліція також добре знала й про брудні справи Лорда, але він щедро платив поліцейським чинам за можливість вільно продовжувати свою «діяльність».

І тільки тоді кияни вільніше дихнули, коли нарешті дізналися, що нальотчика Лорда знайшли забитим у Царському саду.

«Кар'єра» грабіжника закінчилась там же, де, власне, й почалася.

..Для мене, тодішнього підлітка-школяра, Липки запам'яталися посвистом та ударами нагая, якими щедро пригостив козак нас із товаришем.

Був у мене тоді товариш Микола Чигнеєв, син власника багатоквартирного будинку на Подолі. Оскільки в нього завжди були гроші, він брав напрокат велосипеди, і ми каталися Хрещатиком.

Для нас, хлопчаків, не було в світі більших радощів, як промчатися по Хрещатику на велосипеді. Мчали по гладенькій мостовій — вона була викладена рівними гранітними плитами — з такою швидкістю, що не поступалися візникам, в дрожки яких запрягали орловських рисаків.

Якось весняної неділі ми з Чигнеєвим ганяли по Хрещатику на велосипедах. І раптом побачили, що вулицею, не поспішаючи, їде велика карета, яку супроводжують, гарцюючи на баских конях, козаки.

Карета імператриці — здогадалися ми. Про те, що вона інколи виїжджає прогулятися в місто, в Києві знали всі.

— Давай доженемо! Побачимо царицю... — запропонував товариш.

І ми кинулись навздогін. На велосипедах догнати карету було неважко. І невдовзі ми були вже поруч неї. Але в тій же хвилі один із конвойних козаків повернув коня і, стиснувши нагая, почав лушпарити нас по плечах, голові, по руках.

Коля був ближче до карети, і йому дісталося більше нагаїв. Він упав із велосипеда й ударився об камінь мостової.

Цілий місяць після цього лікувався Коля — довго заживали рани від ударів нагаєм, в який було вплетено свинцеву кульку. Так закінчились наші перші «спортивні» гонки на велосипедах.

Уже в ті часи молодь Києва була охоча до участі в різних спортивних змаганнях: з гімнастики і тенісу, фехтування, а зимою на лижах і ковзанах.

В Європі вже відновилися Олімпійські ігри, а фізкультура і спорт у Росії були, як і раніше, справою тільки тих, що могли заплатити за орендування приміщення, за інвентар.

Переважаюча більшість учасників 1-ї Всеросійської Олімпіади, що відбулася в Києві у 1911—1912 роках, були військовослужбовці, а до того ж офіцери. Нижнім чинам дозволено було брати участь у показових групах лише поза конкурсом.

Уряд і міська влада в цю справу не втручалася, тут вважали: спорт і фізкультура — це тільки баловство.

Солідна в ті часи газета «Киевская мысль» в одному із номерів задоволено підкреслила, що на 5-й Олімпіаді (1912 рік) команда Росії посіла 15-те (!) місце.

Якщо фізкультура і спорт мало турбували міську владу, то зовсім інакше ставилась вона до розважальних закладів. Там, де зараз розташувалися стадіон і басейн «Динамо» був «Шато-де-Флер» — Замок квітів. Це було кафе з танцювальним залом, галереями та балконом. Тут показували свої спектаклі гастрольні трупи, більшість яких послуговувалась халтурою.

І лише іноді тут відбувалися класичні опери та оперети, а також зрідка спектаклі українського театру М. Садовського.

Після півночі, коли падала театральна завіса, «Шато-де-Флер» ставав повністю нічним розважальним закладом. І подібних йому в Києві було іще два — «Олімп» на Думській площі (зараз площа Великої Жовтневої соціалістичної революції) і «Аполло» на вулиці Меринговській (нині вулиця Марії Заньковецької).

А поряд з цим, треба підкреслити, в дореволюційному Києві не було жодного хорошого стадіону, ані спортивної споруди, жодної масової фізкультурної організації.

➡fb.com/dniprobooks/posts/561971256083592

АРКАДІЙ БРОДСЬКИЙ
Силуети старого Києва
———
© Видавництво «Молодь», 1986

Г. КСЬОНЗ. Портрет брата, котрий загинув на першій світовій війні.

⬅fb.com/dniprobooks/posts/559035409710510

Згодом, подорожуючи по Миргородщині, часто зустрічав твори Григорія Ксьонза. То були не тільки портрети, а й жанрові картини, натюрморти. Розповідають, що художник продав свою хату і жив по людях — за роботу мав притулок і харчі. Так у подружжя Федора і Харитини Герасименків жив цілу зиму 1928 року і виконав п'ять робіт. На одній з них молода Харитина бере з колодязя воду, поряд з конем стоїть її чоловік. На пропозицію продати картини музею, Харитина Ільківна відповіла: «Доки ми живі — ніколи того не буде». Слід віддати належне власникам творів художника — ніхто з них не бажав з ними розлучатися. Пріська Терентіївна Додух, що мала портрети покійного чоловіка та його першої дружини, на мою пропозицію відповіла: «Як можна? Тож пам'ять. Та й люди що б на те сказали?» Повага до свого роду, до предків своїх, святість пам'яті — то теж скарб. Нехай яйнайдовше бережуть його люди. А то ми часто-густо тільки тоді згадуємо про предків своїх, як попадаємо до музеїв. І мені, музейному працівникові, зацікавленому у тому рості кількості експонатів, неодноразово доводилось переконувати людей: «Не продавайте. Тож остання згадка про ваших батьків, дідів. Бережіть її». Звичайно, часто бувало і навпаки: вмовляв, щоб передати в музей, бо старі люди повмирають, а дітям байдуже. У цьому, на жаль, переконувався частіше.

➡fb.com/dniprobooks/posts/562542859359765

Кім СКАЛАЦЬКИЙ
ЩО МИ ЗНАЄМО ПРО НАРОДНЕ МАЛЯРСТВО
———
© Академія наук УРСР
товариство «Знання» УРСР,
1988