22/01/2024
(Усе сказане тут суто моє прочитання, його не навʼязую нікому; допускаю, що воно може змінитися, дочитавши роман)
Вдача Утаєвої
Я на 211 сторінці з 380. За половину перевалено, багато подій позаду, багато особистого нашої героїні пережито, щоб я захотів окреслити її, Утаєвої — прізвище уже відомо — характер і вдачу. Отож, гайда!
Останні сто сторінок наша юнка зустрічалася з Владом, розумним юнаком, що жив у Києві. З ним вона познайомилась у столиці на початку нульових під час наукової конференції. Сливе одразу вони почали зустрічатися, але сливе одразу я сказав собі: зрештою, вони розійдуться. Розрив відбувся сто сторінок або більш як 10 років по тому, як часто буває, за найдурніших обставин. Втім обставини, що збурюють кінцеві емоції — це верхівка айсберга, низ же його формувався довго й кріпко. Основа його в характері і психіці Утаєвої. На що ми зараз і позирнем.
Наша героїня — такий собі архетип жертви. Вона як чільна представниця цієї групи обожнює почувати себе жертвою і любить усіх скривджених. Власне, це зірко постеріг Влад й одного разу сказав: “Ясно. Тебе цікавлять упосліджені. Саме тому ти, вирісши в Криму, стала говорити українською, саме тому займаєшся меншими народами”. Дівчина це підтвердила, “бо вже про себе це зрозуміла”.
Почуття упослідженості (від Влада до себе) вона силоміць переносить і на їхні стосунки. На початку і потім ще довгі роки, вона безпідставно підозрює Влада у тому, що він її не кохає або що любить не тільки її, вона досі ревнує його до його колишньої (здається, це класика), їй ввижається, що вона для Влада лиш соціально-антропологічний обʼєкт дослідження, хоч разом з тим наводить купу фактів того, що він її щиро любить, чекає на кожну їхню нову зустріч і так далі.
Певне, від цього комплексу жертви, випливає і постійна потреба того, щоб Влад відкрито виявляв про їхні стосунки. Взагалі, відомо, що потреба привселюдності чи показовості притаманна глибоко непевним у собі людям. Пощо комусь доводити, що тебе любить твій партнер, коли ти сама це знаєш? Натомість, коли є гризуча непевність, що, мов той шашіль, точить тебе зсередини, тут уже конче треба потвердження ззовні, треба заяв: щоб усі інші бачили, тоді, може, переконаюсь і я…
Влад же цього зовнішнього елементу ніколи не давав. Не тому, на мою думку, що він цурався цього чи йому соромно було про їхню любов говорити, а просто, бо ніколи не думав про це. Усі близькі знали, що Утаєва і Влад разом, що вони кожні два тижні катаються один до одної, чого ще треба? Це просто було чуже йому. Він кохав і знав, що сам коханий — хіба цього мало?
Друга проблема — це бульбашка, яку створила собі наша юнка, в яку живо вірить і яку не дозволяє нікому не те, щоб рушити, а бодай ставити під сумнів. Цією бульбашкою є її Крим. Від початку 90-х і до самого часу Януковича, Утаєва чудово бачить, як Крим лишається таким же ворожим до України і дружнім до Росії, як і був за совка. Вона це бачить, як і бачить, на що перетворюються найменші спроби ввести до шкіл українську мову: побиттям учителя і закриттям українських класів.
Вона це бачить, як і інші, не кримчани, наприклад Влад, це бачать. Втім, складається враження, що лише їй можна про це говорити (чого вона, звісно, ніколи не робить), іншим же (не кримчанам, Владу, наприклад), це констатувати зась. А він це робить, і друзі його це роблять. Відкрито кажуть: Крим русскім духом пахнєт, Крим і Донбас — гангрена України через свою зросійщеність. Вона це розуміє, але її ці фрази ножем колють, їх вона стерпіти не може. Бо ж це не тільки Крим рушать, рушать її бульбашку, рушать її святиню, рушать, певним чином, сенс її життя. Бо ж Крим для неї священний, на нього не можна зазіхати, навіть Владу не можна.
Тому коли одного вечора пивко розвʼязало Романові язика, і він щиро бовкнув що по-правді думає про Крим, її це трохи не здушило. Влад мовчав (бо подумки був тої ж думки), а вона хотіла, щоб він втрутився, щоб підтримав її, щоб став за неї (чи не та сама перша проблема?). Через це й послідував розрив.
На мою думку, Влад його переживе, як людина більш цілісна, що до всього ставиться критично, а головно — завше рухається вперед. Утаєва ж емоційна і часто-густо преферує оману замість голой і жорсткої правди, до того ж вона не здолає відпустити минуле (колишня дівчина Влада, колишня історія Криму). Владові буде прикро й шкода, бо він любив її і знав, що й вона його теж. Але він переживе. Вона ж, мені здається, ще далі грузнутиме у самобичеванні й запозакопуванні. Звиду — сильна й неприступна, зсередини — ніжна й надвразлива.
