Osvitarnya

Катівні…москва…тортури

Горліс-Горський нагадує, що війна Буча і Ірпінь не феномен цієї війни. 1918-21 існували сотні інших вирубаних до ноги селищ та закатованих в льохах більшовиками-чекістами людей.

Памʼятаймо своє минуле!
#освітарня #література

#словотека

Кілька виразів про дурнів, зібраних Опанасом Марковичем і упорядкованих Матвієм Номисом (Симоновим) 1864 року.

Який з них ваш улюблений?
Пишіть👇

#освітарня #мова #прислівʼя #література

❗️Цього ви не прочитаєте у виданні творів Франка❗️

Найбільше досі вид. тв. Каменяра здійснене 1976-86 рр. і у 50(!) томах (книжок ще більше). Втім радянська цензура дещо «чистила» у Франкові, особливо все що стосується критичних і осудних думок щодо росії.

У дописі👆 ми зібрали найбільш показові.

Поширюйте, коментуйте, лайкайте.

До речі, 50-томне видання не є повним (тямите, скільки Франко написав?!). Каменярева спадщина досі секає на свого трудівника📚

Дизайн — подякуймо Вікторії за дизайн👇😍
Дякую, Віко, ти чарівниця 🧙‍♀️

Занурімо вороженьків у сон… вічний!

Збираю 30 000 для загального збору в 10 млн від .

Гроші підуть для купівлі 10 керованих кулеметів ШАБЛЯ, які збережуть особовий склад та нищитимуть ворога!

Поширюйте цей збір і ставайте його частиною!

Поклик на банку в біо👆

Спогади про Григорія Косинку від Василя Чапленка та Віктора Петрова.

«В. Стефаник та С. Васильченко були улюблені його письменники. Від першого він узяв мотив «мужицької твердости» — в змісті, та засіб діялогічного зображення — у формі. Від останнього — романтично-ліричне забарвлення.» В. Чапленко

Кажуть (спогади Костюка) на літвечорах він читав свої оповідання на памʼять, як Багряний — вірші. До речі, між собою вони були чи не найкращими друзями.

А ще, здається він, майстер новели, завалив іспит у Зерова, коли той спитав його, що таке новела😂

Графічний дизайн 🙌

#освітарня #література #українськамова #культура

Про «вєлікую русскую»…
Цитати з книги Анастасії Левкової «За Перекопом є земля».

Чи хотіли б ще цитат з цього твору?

Графічний дизайн

Не забувайте вподобати і поширити🙏
#освітарня #культура #література #українськакультура

Важко було обирати, бо хотілось ще, а місця нема😧

Яка ваша улюблена? Напишіть під дописом👇
Якщо є книга📚, яку б ви хотіли, щоб ми обговорили, напишіть теж👇

За дизайн поопладуймо 🙌

#домонтович #серафікус #цитати #освітарня

Друзі, у нас на Osvitarnya вийшло нове відео! Позирайте, це дуже круто!

Неймовірна історія про те, як Багряний написав "Тигроловів"

Ставте вподобайки, коментарі, діліться з друзями -- це дуже важливо і заохочує мене рухатись далі)

Як Іван Багряний написав "Тигролови"? Важко повірити, що за таких обставин можна писати романи: посеред війни, вийшовши з увʼязнення, маючи лише 2 тижні... Але саме так було з Іваном Багряним та ...

Збираю, бо ми або воюємо, або збираємо!

Доєднуюсь до збору 1000 волонтерів і

Моя 🎯 1000 грн.
Загальна мета — 1 000 000 грн.

Разом збираємо на шість тепловізійних відеокамер, які дозволять танкістам бачити ру*ню і палити її.

🔗 на банку в БІО.

Твоє «мало» ✖️ на тисячі «мал» 🟰 перемога💪

Більше інфи на сторінках і

(Усе сказане тут суто моє прочитання, його не навʼязую нікому; допускаю, що воно може змінитися, дочитавши роман)

Вдача Утаєвої

Я на 211 сторінці з 380. За половину перевалено, багато подій позаду, багато особистого нашої героїні пережито, щоб я захотів окреслити її, Утаєвої — прізвище уже відомо — характер і вдачу. Отож, гайда!

Останні сто сторінок наша юнка зустрічалася з Владом, розумним юнаком, що жив у Києві. З ним вона познайомилась у столиці на початку нульових під час наукової конференції. Сливе одразу вони почали зустрічатися, але сливе одразу я сказав собі: зрештою, вони розійдуться. Розрив відбувся сто сторінок або більш як 10 років по тому, як часто буває, за найдурніших обставин. Втім обставини, що збурюють кінцеві емоції — це верхівка айсберга, низ же його формувався довго й кріпко. Основа його в характері і психіці Утаєвої. На що ми зараз і позирнем.

Наша героїня — такий собі архетип жертви. Вона як чільна представниця цієї групи обожнює почувати себе жертвою і любить усіх скривджених. Власне, це зірко постеріг Влад й одного разу сказав: “Ясно. Тебе цікавлять упосліджені. Саме тому ти, вирісши в Криму, стала говорити українською, саме тому займаєшся меншими народами”. Дівчина це підтвердила, “бо вже про себе це зрозуміла”.

Почуття упослідженості (від Влада до себе) вона силоміць переносить і на їхні стосунки. На початку і потім ще довгі роки, вона безпідставно підозрює Влада у тому, що він її не кохає або що любить не тільки її, вона досі ревнує його до його колишньої (здається, це класика), їй ввижається, що вона для Влада лиш соціально-антропологічний обʼєкт дослідження, хоч разом з тим наводить купу фактів того, що він її щиро любить, чекає на кожну їхню нову зустріч і так далі.

Певне, від цього комплексу жертви, випливає і постійна потреба того, щоб Влад відкрито виявляв про їхні стосунки. Взагалі, відомо, що потреба привселюдності чи показовості притаманна глибоко непевним у собі людям. Пощо комусь доводити, що тебе любить твій партнер, коли ти сама це знаєш? Натомість, коли є гризуча непевність, що, мов той шашіль, точить тебе зсередини, тут уже конче треба потвердження ззовні, треба заяв: щоб усі інші бачили, тоді, може, переконаюсь і я…

Влад же цього зовнішнього елементу ніколи не давав. Не тому, на мою думку, що він цурався цього чи йому соромно було про їхню любов говорити, а просто, бо ніколи не думав про це. Усі близькі знали, що Утаєва і Влад разом, що вони кожні два тижні катаються один до одної, чого ще треба? Це просто було чуже йому. Він кохав і знав, що сам коханий — хіба цього мало?

Друга проблема — це бульбашка, яку створила собі наша юнка, в яку живо вірить і яку не дозволяє нікому не те, щоб рушити, а бодай ставити під сумнів. Цією бульбашкою є її Крим. Від початку 90-х і до самого часу Януковича, Утаєва чудово бачить, як Крим лишається таким же ворожим до України і дружнім до Росії, як і був за совка. Вона це бачить, як і бачить, на що перетворюються найменші спроби ввести до шкіл українську мову: побиттям учителя і закриттям українських класів.

Вона це бачить, як і інші, не кримчани, наприклад Влад, це бачать. Втім, складається враження, що лише їй можна про це говорити (чого вона, звісно, ніколи не робить), іншим же (не кримчанам, Владу, наприклад), це констатувати зась. А він це робить, і друзі його це роблять. Відкрито кажуть: Крим русскім духом пахнєт, Крим і Донбас — гангрена України через свою зросійщеність. Вона це розуміє, але її ці фрази ножем колють, їх вона стерпіти не може. Бо ж це не тільки Крим рушать, рушать її бульбашку, рушать її святиню, рушать, певним чином, сенс її життя. Бо ж Крим для неї священний, на нього не можна зазіхати, навіть Владу не можна.

Тому коли одного вечора пивко розвʼязало Романові язика, і він щиро бовкнув що по-правді думає про Крим, її це трохи не здушило. Влад мовчав (бо подумки був тої ж думки), а вона хотіла, щоб він втрутився, щоб підтримав її, щоб став за неї (чи не та сама перша проблема?). Через це й послідував розрив.

На мою думку, Влад його переживе, як людина більш цілісна, що до всього ставиться критично, а головно — завше рухається вперед. Утаєва ж емоційна і часто-густо преферує оману замість голой і жорсткої правди, до того ж вона не здолає відпустити минуле (колишня дівчина Влада, колишня історія Криму). Владові буде прикро й шкода, бо він любив її і знав, що й вона його теж. Але він переживе. Вона ж, мені здається, ще далі грузнутиме у самобичеванні й запозакопуванні. Звиду — сильна й неприступна, зсередини — ніжна й надвразлива.

Європейська і сільська Україна

“Українська література сільська.” Ми не раз чули цю тезу. Зазвичай її вживають ті, хто намагається применшити українську культуру як малорозвинуту й відсталу і протиставити їй культуру російську як поступову, міську й модерну.

Певно, вивчаючи письменників 19 ст. (Котляр, Шевченко, Мирний, Нечуй) ви не зможете позбутися цього відчуття. Дарма що в Нечуя є чудові романи про місто (“Хмари”, “Над чорним морем”), а у Мирного є кілька повістей про місто. Більшість їхній творів таки написані про село. І цьому є простісіньке пояснення: тодішня Україна — це було село.

Історично так склалося, що літературу початку 20 ст., яка почала боротися з цією “сільськістю” ми дуже погано знаємо. Романи Франка, повісті Кобилянської та Винниченка — це вже містянська література. Але Винниченка ми відкриваємо лише зараз. 20-ті рр. в Україні — це також роки містянської культури — але на початку 30-х цей пласт літератури був викреслений з нашого поля зору аж до 90-х рр., а по-справжньому цікавитися ними ми почали лише зараз.

Отож, чи українська культура — культура села. Говорячи про 19 ст. — так. Говорячи про 20 і про теперішній час — точно ні.

Втім поруч із протиставленням України села і міста, є ще одне, не менш значуще, і дотепер, хоч уже й менше, актуальне — це протиставлення України європейської і України хохляцької. Зараз поясню, що маю на думці.

Україною європейською я називаю ту, яка прагне вчитися, бореться за право закону, відстоює національні цінності, захищає свою мову та право на самостійне існування. Це країна, чий народ сильний, розумний, вільний і глибоко у своїй суті демократичний — це, переважно, молодь.

Україна хохлацька — це “моя хата скраю”, це “аби мені добре, а на інших байдуже”, це мені “все равно, на яком язике розмовляти”, це люди, що, хоч і в місті живучи, не розпрощалися з селом пізнього занедбаного зразка. Назви його “хохлом”, воно не розсердиться. Ці люди не хочуть вчитися, не хочуть “окультурнюватися”, бо “какая разніца”, який з цього хосен?

У цих людей відсутнє національне чуття. Вони не пишаються Україною і своїм народом, а немов навіть тишком цураються його. У культурі та побуті (наприклад музика, ютуб) вони повністю під чужим впливом (дуже часто російським). Навіть зараз, воюючи з росією, вони росію не ненавидять.

Хотів би я сказати, що це переважно старі, але я бачу таких і молодих.

Втім, якщо десять літ тому, невідомо було, чия з цих двох візьме, зараз точно ясно, що це буде Україна європейська, культурна, освічена. До речі, це саме те, за що боролися Хвильові і Зерови 80 років тому: за європеїзацію України.