12/05/2026
Сучасна вища освіта, попри всі її інновації, часто грішить однією суттєвою прогалиною: вона дає студенту академічні знання, але далеко не завжди дає йому впевненість у тому, що він уже чогось вартий як фахівець. Випускники часто виходять зі стін університетів із червоними дипломами, але зі страхом перед реальним світом, відчуваючи себе «чистим аркушем». Проблема полягає в тому, як подолати цю прірву між студентською лавою та статусом впевненого професіонала. Як показати молодій людині, що її зусилля, креативність та ініціатива вже мають реальну вагу? Відповіддю на це складне питання в стінах КАІ стала унікальна не лише для закладу, а й для всієї країни концепція — відзнака «Диво-студент».
Ініціатором та головним рушієм цієї ідеї став Олександр Михайлович Кошак, доцент кафедри журналістики, кандидат наук із соціальних комунікацій із спеціальності «Теорія та історія соціальних комунікацій». Саме він побачив потребу в інструменті, який би діяв як потужний мотиватор і своєрідний психологічний якір для талановитої молоді. Головна філософія відзнаки полягає не просто в похвалах, а у створенні для студента точки опори. Отримавши такий статус, здобувач освіти розуміє: він уже чогось досяг, його талант визнали на рівні кафедри, і тепер він має повне моральне право впевнено рухатися далі, стаючи справжнім професіоналом своєї справи.
Історія цього феномену почалася з життєвої ситуації, яка довела силу публічного визнання. Першовідкривачкою стала студентка Світлана Голоско — відмінниця, блискуча поетеса, музикантка та воротарка університетської футбольної команди. Під час підготовки концерту «Сповідь батькам» Олександр Кошак запропонував Світлані зробити подарунок для її мами — станцювати разом фігурний вальс. Сльози розчуленої матері та усвідомлення того, наскільки важливо привселюдно підсвічувати таланти молоді, стали тим першим поштовхом, з якого народилося звання «Диво-студент». Світлана стала першим «дивом», а пан Кошак зрозумів, що цю практику потрібно робити системною.
Концепція одразу викристалізувала чіткі критерії: першою і непорушною умовою для отримання відзнаки є відмінне навчання. Проте самі лише оцінки не роблять студента унікальним. Головне — це дії, ініціатива та талант, які виходять за межі навчальної програми. Фактаж історій лауреатів є найкращим доказом того, що цей підхід працює. Наприклад, Дмитро Ващенко та Даниїл Наконечний отримали відзнаки після того, як перетворили звичайну поїздку в міському транспорті від кінцевої до кінцевої на 45-хвилинний культурний стрім про українську мову та долю композитора Володимира Івасюка. Їхня розповідь настільки захопила пасажирів, що ті навіть проїжджали свої зупинки. Сьогодні Ващенко успішно працює на телеканалі ICTV.
Ще один приклад — Ірина Сорока, яка під час фестивалю у своєму селі змогла організувати виступи місцевих талантів нарівні із закордонними гостями. Вона довела свою здатність мислити масштабно і згодом стала ведучою новин на телеканалі «Суспільне Крим», а нині є обличчям загальноукраїнського телеканалу «Суспільне Культура». Або Карина Акопян, капітан прикордонних військ, яка, навчаючись в аспірантурі, створює медіалітопис боротьби українських прикордонників. Відзнака для них стала не кінцевою метою, а тим самим трампліном, який підтвердив їхню професійну спроможність. Олександр Кошак особисто прописував тексти для кожної відзнаки, роздруковував їх, фотографував лауреатів, робив із ними міні-інтерв’ю та вручав сувенірні дзвоники з написом.
Проте будь-яка глибока ініціатива неминуче стикається з реаліями системи. У цьому полягає ще один прояв проблеми: чому концепція, яка настільки ефективно виховує потужних фахівців, залишається локальною? Відповідь лежить у юридичній площині. Щоб «Диво-студент» став офіційним званням на рівні університету, потрібне рішення вченої ради, відповідність стандартам Міністерства освіти та виділення коштів. Оскільки великого зацікавлення з боку керівництва факультету та університету у масштабуванні ідеї немає, статус «Диво-студента» залишається відзнакою. Але від цього він не втрачає своєї ваги, адже затверджується найважливішим колом — викладачами кафедри журналістики, які безпосередньо бачать зростання своїх вихованців.
У підсумку, портрети на стінах кафедри — це не просто галерея досягнень. Це маніфест того, що справжня освіта має працювати з особистістю. Коли студент бачить, що його неформальні проєкти, волонтерство чи мистецькі здібності цінуються нарівні з іспитами, страх перед професійним світом зникає. Відзнака «Диво-студент» вирішує головну проблему перехідного етапу: вона дає молодій людині право повірити в себе і вийти з університету не зляканим новачком, а впевненим професіоналом, готовим творити нову історію української журналістики.
Автор нарису: Ілля Левченко