Иван Попудин

Цей рік видався нелегким.

Початок року я зустрів на позиціях, у підвалі на передовій. (Фото в каруселі посту звідти.)
Але чи міг я уявити, наскільки цей рік мене змінить і змінить мої зовнішні обставини!!!

Отже, мою роту, з якою я починав з перших днів війни, остаточно розбили на початок квітня. Командування прийняло рішення повністю з нуля сформувати нову, і я, скориставшись можливістю, перевівся в іншу частину, яка базується в Харкові. Але радість від того, що я вирвався з жахливої м’ясорубки, отруїло рішення дружини на той момент про розрив зі мною.

Тому на автоматі я записався до психолога, купив абонемент у спортзал та почав, по можливості, відвідувати соціальні танці. І це було найкраще рішення!

Потрохи я повернувся до відчуття радості життя.
Звісно, ваша підтримка теж зробила свою справу — дякую небайдужим!

Але є ще дещо)

В останній місяць року я наважився і втілив свою найбільшу й найстарішу мрію!!! Можете вітати)

Остання евакуація важко пораненого наче підвела риску для самого себе. Наскільки я змінився: у критичних, небезпечних ситуаціях мої дії вже як у робота — без емоцій, без співчуття, згідно з алгоритмами й процедурами. Кожного разу я дивуюся, наче повернули якийсь тумблер і час сповільнюється, а мене звичайного, якого багато хто знає, замінює інший — холодна, розважлива й безстрашна особа.

Я часто сперечався з колишньою дружиною, бо вона стверджувала, що у мене проблеми межового розладу особистості.

Я був прав) У мене лише деякі ознаки, але це стосується особистого виживання та адаптації особистості. В такий скрутний суворий час. І коли ми з моїм психологом вперше підібрались до розбору цих ознак, то вперше я дуже засмутився наче я хворий. Але ні, саме ці риси і допомагають мені виживати в екстремальних умовах, ну і звісно трохи фарту)

І саме прийняття цієї тіньової сторони себе зайняло останні кілька місяців.

Саме головне досягнення у цьому році, навіть ні ця найкраща моя мрія, а те що вижив і досі живий!
Чого і всім бажаю у Новому році)

Вже п’ять місяців, як я служу в новому для себе підрозділі й навіть в іншому виді Збройних Сил.
П’ять місяців нових викликів, нового середовища, нового рівня відповідальності.

І вже тут мене відзначили командири і це додає сил рухатися далі.

Я й досі не афішую назву підрозділу, бо така реальність війни. Ворог не спить, його «консерви» та ДРГ працюють навіть у глибокому тилу. Але це не зупиняє.

Моя місія лишилася незмінною — берегти життя та здоров’я наших бійців на полі бою. Саме заради цього я тут, саме це дає мені сенс.

Так, тут своя специфіка. Але я пишаюся тим, що можу зробити свій внесок у бойову спроможність підрозділу.
Тішить і те, що командири дійсно дбають про своїх людей. Для мене це важливо. Бо в піхоті, де я провоював майже 3,5 роки, реальність часто була іншою.

Тут усе інакше. Тут інший рівень, інша якість військових — більш підготовлені, інтелектуальні, і все значно більш високотехнологічне.

Я вірю: ми не здамося. Ми вистоїмо.
Бо за кожним з нас не просто форма й зброя. За кожним — життя тих, кого ми любимо. І заради них ми будемо стояти до кінця.

Ворог буде відкинутий. І Україна вистоїть.

Це я у Вінниці, за 20 хвилин до автобуса на Харків.
Як я сюди потрапив?

Минулої суботи мене буквально видерли з бойового чергування з наказом терміново прибути до навчального центру у Вінницькій області для підтвердження моєї медичної військової спеціальності.

Зізнаюся, особливого захвату це не викликало, але наказ є наказ.

Звісно на місці я багато спілкувався з побратимами та посестрами, багато жартував і сумував за нашими загиблими…

Тішило одне: була можливість не проходити все навчання заново протягом 40 днів, а скласти іспити екстерном.

✅ Три дні тестування, анкетування та завершальний практичний екзамен — і я здав усе!
Єдиний з потоку.

І вперше за довгий час я по-справжньому побачив, наскільки в нас уже вибудувана гідна система навчальних центрів і програм підготовки військових.
Скільки серед інструкторів розумних, завзятих людей, які живуть своєю справою.
Так, це вимагало років роботи, але я щиро радію, що сьогодні ми маємо систему, яка подекуди краща, ніж за кордоном.
Є свої нюанси — як і всюди. Але головне, що є міцний фундамент, а це означає, що в нас є шанс на Перемогу.

І ось я знову мчу у Вінницю — квиток на автобус уже в кишені.

Окрема вдячність моїй колезі .tiana.d — за те, що швидко приїхала, за подарунки, за спогади. Бо хоч як би я не звикав до реалій війни, мені дуже бракує мирного життя.
І саме такі зустрічі, хай навіть короткі, дають змогу хоч на мить переключитися з режиму «Війна» на режим «Мир»…

Ось такий був метушливий, але важливий тиждень для мене.

У мене є перевірений засіб від депресії, поганих думок і відчуття, що енергія на нулі - це танці.

Десять років тому я вперше пішов на соціальні танці бачату й кізомбу.
Ефект був неймовірний: я, незграбний і скутий, з купою комплексів і низькою самооцінкою, раптом почав відчувати себе ІНАКШЕ. Танці вчили мене взаємодіяти з партнером, слухати музику й малювати неповторні візерунки рухів. А головне чути себе.
Кожного разу це інша музика, інший партнер і рухами ти малюєш нову маленьку історію.

Але через втрату сина, я пішов з танців.

Невдовзі прийшла війна, на якій з перших днів І знову почав “тонути»я відчував, як поступово вмираю всередині, бачачи смерть навколо себе.

Цього літа, після зміни місця служби, після розриву стосунків і користуючись нагодою на кілька днів повертатися у місто після бойових чергувань, я вирішив повернути собі потрохи життя. Записався до спортзалу, пішов на танці.

Це відео як раз про це: ще зранку, після безсонної ночі на чергуванні, після тренування в залі, а ввечері після тренуванні з танців, я вже ледь ходжу, але запросив інструктора з танців зняти відео під дощем, на пустій парковці і дякую їй, вона погодилась.

Незважаючи на війну навколо, я ще живий, ще є жага до життя.

До речі танці, є одним з потужних засобів при реабілітації ПОСТРАВМАТИЧНОГО СТРЕСОВОГО РОЗЛАДУ (ПТСР)

Іноді мені навіть здається, що моє життя це кіно: різкі сюжетні повороти, нові локації, неймовірні люди поряд…

Так, я ще не відновися стовідсотково, та скоріш за все і не буде такого результату.
Але!
Я намагаюся, навіть крізь біль, через смуток, через втому, не руйнувати себе далі, а посміхатися та танцювати, навіть під дощем, навіть попри війну навкруги.

І до речі, ваша підтримка теж допомагає та для мене цінна!

Літо скінчилося, як і моя остання глава життя. Можливо можна побачити містику, що 05.09.2019 я одружився, а 05.09.2025 розлучився. Наче Всесвіт сам закрив двері в ту саму дату, коли і відкрив їх.

Так, можна зберегти обличчя при поганій грі, та казати, що я приймаю закінчення цього етапу без болю та жалю. Але це не зовсім так.

Розмова про розрив для мене стала несподіванкою, бо саме в цей момент я радів, що перевожусь з піхоти, де з кожним виходом, все важче, все небезпечніше. Бо втома вже блокувала в тілі і голові, все що можна і почував себе жахливо, наче зомбі. Бо єдине бажання що залишилось - це вижити, дотягнути до наступного дня… І звісно для мене це був удар з тилу.

Чесність, вона ранить, але і лікує.

Мені знадобилося 2 місяця, щоб оговтатися, та підвести межу, зафіксувати збитки моральні та фінансові, знайти сили рухатися далі. Звісно без допомоги психолога, напевно це було досить важко, ну і звісно повне завантаження роботою на новому місці служби теж допомогло.

Але тепер все позаду. Мій розум чистий і я дійсно готовий рухатися далі.

Я перевіз свій своє обладнання, косметику, меблі у кабінет в Харків. Не знаю чи зможу вести прийом, але наразі вони під рукою.

Отже, я припинив співпрацю з Настею Малиш, тому косметику та інструменти відтепер замовляйте безпосередньо у мене.

Наше розлучення пройшло спокійно, як у дорослих людей. Ми поговорили, мені було важко, але я погодився, що далі ми не зможемо продовжувати стосунки. Все. Крапка. Додати нічого. Тому і додумувати нічого не потрібно, все сталося, бо таке життя. І відкривається нова глава мого життя.

День Незалежності, День Прапора…
Багато бачу декларацій цих речей у соцмережах, але щодня я спостерігаю зсередини ту частину українського суспільства, яка боронить ці слова, ці символи нашої волі.

Бо для нас кожен ден, це і є День Прапора, адже ми боремося під цим прапором із ворогом. Кожен день — це День Незалежності, бо ми щодня відбиваємося від загарбника ціною життів побратимів і посестр.

Тому я не приєднуюсь до святкувань, адже для мене вже й так свято бути частиною цього тонесенького прошарку суспільства, який пішов на війну, щоб дати відсіч. Таку сильну, щоб навіть тупакам за порєбриком стало ясно: ми незалежні й вибороли це право — під прапором, обагреним нашою та ворожою кров’ю.

Всім причетним — подяка та шана. Усім, хто захищає та оберігає наш тил — любов і повага. Усім, хто підтримує — друзі навіки.

У моєму житті відбулись — і досі тривають — великі зміни.

Нарешті, минулого місяця я перевівся до нової частини. Досить відомої, але не афішуватиму. І, чесно кажучи, різниця — величезна.

Нарешті я маю змогу регулярно працювати з психологом онлайн. Зараз я намагаюся переглянути та переосмислити свої травми й помилки, щоб рухатися далі. Бо внутрішній біль досяг своєї межі й поволі руйнував мене. Зараз мені вже краще, але це — лише початок.

Нарешті мої вміння та досвід на новому місці оцінили — і досить високо :)

Нарешті я дочитав «Сталеві грози» — про Першу світову. Було цікаво знаходити паралелі з теперішніми подіями. Я навіть потроху почав писати власні спогади. Хто знає — може, вистачить на книжку.

Нарешті я взявся перекладати й дублювати свої онлайн-курси з подології. Сподіваюся, зможу якісно опрацювати ці години досвіду й праці, щоб охочі могли їх придбати. Також уже планую нові проєкти.

Загалом, тільки зараз я починаю трохи опановувати себе — після постійного бігу останніх років. Особливо останні 38 місяців — це був надлюдський тиск. Після переїзду в нову частину перший тиждень я ледь збирав себе докупи. Був ближче до панічних атак, ніж будь-коли раніше. Настя вчасно підтримала мене — і я зрозумів, що потребую професійної допомоги. Сам я вже не втримався б. Бо не визнавав змін, які відбулись. Думав, що війна не залишила таких глибоких слідів у душі…

Але я живий. Так, війна триває, я й досі виконую завдання на фронті.
Але я змінююсь. І продовжую адаптуватися до змін і життєвих викликів.

Якось пропустив хвастання, що в ФБ опублікував, а тут ні(
Отже…
Ці нагороди стосуються подій 23-24 років. Я вже і не сподівався отримати, бо нажаль склалася якась абсурдна ситуація, коли штабних та тиловиків, нагороджують в першу чергу. І в них вже відзнак, медалів та нагород доюха. Це дуже дивна ситуація, але така у нас гнила система.
Мої подання на нагороди 2 рази «якимось чином» зникали. А модель «За поранення» так і не була вручена, проте бронзову гілку за друге дали…

Друзі, ви мене і наш підрозділ виручили багато разів. Знов прошу про допомогу. Одночасно вийшли із ладу 2 наші робочих машини. Ту що 56 тисяч ми відновили, а ту що 23 000грн. Вже не осилили, бо нас мало залишилось в строю(.
Дякую за підтримку і допомогу.

https://send.monobank.ua/jar/25enFgLns5

Закордонний вояж, продовження

23.02 Після вечері лососями та форелями в номері готеля, ми нарешті повільно видихаємо.
Адже 2 доби в дорозі дає про себе знати.
Вночі приїхав Франк з яким ми попередньо домовились поснідати разом та нарешті познайомитися ближче.
Що і зробили вранці. Франк, як будь який француз включив свій «шарман» на повну катушку у присутності Насті. Так і пройшов сніданок.
Ми запланували об 11 зустрітися та піти на парад у честь Дня Незалежності Естонії .
Хоча ця дата для нас має інший сенс(
Настя дуже розчулилась, бо «вони ж таки маленькі, як вони будуть чинити опір?»
Кожен учасник параду на формі також мав жовто-сині ленти із солідарності з нашою країною, а також в багатьох місцях майорили український прапор. Це особливо приємно.

Після обіду я з Франком поїхали до конференц-залу допомогти підготуватися Світлані Стотен до воркшопу.

До речі моя добра знайома і чудова клієнтка з Миколаєва також була в ці дні у Таллінні і запросила нас на вечерю до її друзів рестораторів.

Втомлені, ми повернулися до готелю передягтися і пішли на вечерю, на якій я скуштував самі смачні реберця в моєму житті!
Ми багато спілкувалися, я розказував про свої пригоди, заїдаюяи смачними стравами, вони свої, а також запросили провести нам днями особисте турне по цікавим місцям міста.

Від стількох подій за один день в мене вже була голова обертом!
І ми нарешті повернулися в готель!

А наступного дня я нарешті кайфонув, про це згодом.