Restre La Kene

30/01/2023

24/01/2023

Кожний із нас у своєму житті щось втрачав. Втрачав роботу, втрачав друзів, втрачав зв'язок, втрачав щастя...
Найбільшою втратою є люди, які залишили нас, бо така воля Божа. З цими втратами міняється наступне наше життя, міняємося й ми. Скільки, б не було у житті подій, кожна із них буде нагадувати нам про тих людей, яких так любило серце. З кожною втратою помирає і якась частинка нашої душі...
Хто не втрачав, той не зрозуміє, про що я.

24/01/2023

132 роки тому народився Павло Тичина

Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!

«Найгеніальніший і найроздвоєніший український поет ХХ століття, який, за словами Василя Барки, «належав до одного ряду з автором «Слова о полку Ігоревім» і творцем «Кобзаря». За словами Миколи Зерова, він «зруйнував готові форми української лірики і висунув нові, свої, ще нечувані й небачені... Він — своєрідна рослина з українського поля», на його поезії не відбилися жодні сусідські впливи. Комуністична влада швидко зламала його сонячний кларнет, але він таки встиг подарувати нам чимало коштовних перлин.

Сергій Єфремов писав: «Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть понад напрямами... Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа».

Василь Стус так писав про Тичину: «В історії світової літ­ератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — не­щадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

* * *
…Ax,
нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння,
його шляхи, його боління
і землю,
землю свою.

* * *
ГАЇ ШУМЛЯТЬ

Гаї шумлять —
я слухаю.
Хмарки біжать —
милуюся.
Милуюся-дивуюся,
чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде —
іздалеку.
Думки пряде —
над нивами.
Над нивами-приливами,
купаючи мене,
мов ластівку.

Я йду, іду —
зворушений.
Когось все жду —
співаючи.
Співаючи-кохаючи
під тихий шепіт трав
голублячий.

Щось мріє гай —
над річкою.
Ген неба край —
як золото.
Мов золото-поколото,
горить-тремтить ріка,
як музика.

* * *
А Я У ГАЙ ХОДИЛА

А я у гай ходила
по квітку ось яку
а там дерева люлі
і все отак зозулі
ку
ку

Я зайчика зустріла
дрімав він на горбку
була б його спіймала
зозуля ізлякала
ку
ку

* * *
НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО…

Не дивися так привітно,
яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
буду я журиться.

Не милуй мене шовково,
ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
будуть дні погожі.

На схід сонця грають грози —
будуть знову сльози!
Встала мати, встали й татко:
де ластовенятко?

А я тут, в саду, на лавці,
де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? — Все помітно:
яблуневоцвітно.

* * *
Я УТВЕРЖДАЮСЬ

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Із ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця! —
Ну як же не сіять?

І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла…