ЦТДЮГ - Відділ організаційно-масової роботи

Сьогодні з учнями Медіагуртка #СШ29 поговорили про важливість енергозбереження, а також підсумували все важливе, про що дізналися за пів року.

Отож, ми навчилися виявляти фейки, пропаганду, дезінформацію, відрізняти професійні медіа від сайтів-сміттярок тощо, генерувати ідеї, писати новини, готуватися до інтерв'ю, виділяти головну думку у тексті, придумувати вдалі заголовки та багато іншого.

9 березня в Україні відзначають 210 річницю від дня народження Тараса Шевченка – нашого великого національного генія і символу України, поета, пророка, прозаїка, мислителя, художника, громадського діяча, просвітника. Тарас Григорович у своїх візіях бачив Україну вільною і незалежною державою ( і на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі). Тому зараз героїчний український народ і героїчна українська армія борються, виконують твій заповіт, Тарасе!

В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.

А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. “Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – нема нічого. Божим духом тримаємось”.

Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: “Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…”

А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.

І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.

А як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.

Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: “Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…”

І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась, а серцем за любов. І жила.

Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.

Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося, та на дідових молитвах.

Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась…Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.

Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.

Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.

Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.

Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…

А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.

– Чому ж – зозулине? – спитала Оксана. – Люди, як люди…

– Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше… Більше… Більше!..

Автор: Дзвінка Торохтушко із книги "Благовіщення"

Запали свічку пам’яті!

Традиційно, щороку в четверту суботу листопада о 16.00 Україна вшановує хвилиною мовчання та запаленням свічок пам’ять про мільйони українців, вбитих керівництвом радянської Росії під час Голодомору-геноциду.
Тепер Росія знову повторює страшні злочини проти українців, руйнуючи цивільну інфраструктуру, школи, лікарні, садочки, вбиваючи і катуючи українців.

Геноцид має бути засуджений усім світом, невинні жертви вшановані, зло переможене. Вічна пам’ять усім невинним жертвам Голодоморів.

Однолітки Революції Гідності вшановують Героїв, які загинули, захищаючи нашу незалежність