Сторінками історії України

З Днем народження, командире!

Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний

З Днем народження!

Твоя ідея жива!

27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) в родині селянина-коваля народився знаменитий поет, письменник, філософ, політик і громадський діяч Іван Якович Франко.

До дня народження великого Каменяра згадуємо цікаво маловідомі факти про життя Івана Франка.

🔆Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо), щороку видавав 5-6 книжок. Став першим професійним українським письменником, який не мав державної роботи, а заробляв написаним.

🔆Навчаючись у гімназії, виявляв феноменальні здібності: міг майже дослівно переказати розповідь вчителів на заняттях. Тоді ж зібрав величезну бібліотеку з понад 500 томів. Був скромним і неговірким, сидів на останній парті, мало спілкувався з однолітками. У п’ятому класі гімназії під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі. Брався перекладати Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім».

🔆Пережив три арешти. Після другого (1880 р.) ледь не помер від голоду. За тиждень написав у готелі повість «На дні», на останні гроші відіслав її до Львова, а сам три дні жив на три центи, знайдені на березі річки. Знесиленого і непритомного, його знайшов та прихистив старий служитель готелю.

🔆У 1893 р. захистив у Відні докторську дисертацію. Знав 14 мов. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав українською із 48 мов, у тому числі східних. Сучасники називали його «академія в одній особі».

🔆Іван Франко – перший український політик. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Української радикальної партії (1890) і її перший голова (до 1898-го).

🔆Попри широко рекламований радянською критикою ярлик атеїста, Іван Франко залишався глибоко віруючою людиною. Хоча до церковних догм ставився критично. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, співав при службі Божій, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андрієм Шептицьким. Його переклад біблійної «Книги Буття» досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

🔆Останні 7 років мав паралізовану праву руку, через що довелося писати лівою або диктувати твори помічникам.

🔆Помер 28 травня 1916 р. на чужих руках – сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей на окрему могилу ховали його в чужій вишиваній сорочці в «позиченій» ямі на шість домовин. Лише через 10 років Франка перепоховали в окремій могилі.

22 серпня 1992 р. Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав'юк у присутності Президента Леоніда Кравчука, Голови Верховної Ради Івана Плюща і Прем'єр-міністра України Вітольда Фокіна урочисто склав повноваження Державного Центру УНР і проголосив, що Україна є правонаступницею УНР. Останній президент в екзилі передав першому незалежному президенту клейноди УНР і грамоту про правонаступництво. При цьому Українська Народна Республіка відмовилася від територіальних претензій до земель Білорусі, Молдови, Польщі, Росії, Румунії та Словаччини, які колись належали УНР.

7 червня 1919 року почався героїчний наступ Української Галицької Армії, відомий в історії як «Чортківська офензива»

Протягом 7-28 червня 1919-го 25 тисяч українських військових змусили відступати по всій лінії фронту 40-тисячну польську армію. Було звільнено Чортків, Тернопіль, Бережани, УГА просунулася вперед на 150 км і вийшла на лінію Броди – Перемишляни – Букачівці. Лише брак зброї та зовнішні чинники врятували супротивника від поразки.

Чортківський наступ став важливою складовою Українсько-польської війни 1918-1919 років між Західноукраїнською Народною Республікою та Польською державою.

Пройшло більше сотні років, а Україна досі повинна проливати кров своїх найкращих синів та доньок за те, щоб жити і працювати на своїй землі.

Схиляємо голови перед подвигом полеглих борців за волю Української Держави!

Вишиванка - це не лише особливий елемент святкового національного одягу, але й важлива частина культури українського народу.
Крізь віки проніс український народ любов до вишиванки та зберіг особливі традиції її створення. Кожний регіон України може похвалитися своїми унікальними звичаями, які пов'язані з національним орнаментом на одязі.
Як і століття тому, так і сьогодні — на захисті української державності та ідентичності наш власний дизайн-код.

Вітаю вас з Днем вишиванки!

14 травня 1920 року народилася Слава Стецько, одна з провідних діячок ОУН(б) та Антибільшовицького блоку народів.

У 18 років, за прикладом старшого брата, якого закатували поляки, вступила до ОУН. З приходом більшовиків відкрито заявила, що не вступить до комсомолу, після чого змушена була піти на конспірацію: її призначили директором школи в селі Юшківка Бібрського району на Львівщині, де діяв підпільний центр. Брала участь у відновленні Української державності Актом 30 червня 1941 року в Бібрці, кілька місяців була заангажована в міській управі як референт з питань культури. Але одного разу в школі, коли чистили зброю, стався вибух. Музика пішла в глибоке підпілля, переїхавши до Львова.

Студіювала будівництво мостів і доріг у Львівській політехніці, паралельно була членом обласного Проводу юнацької мережі ОУН, займалася поширенням листівок та іншої пропагандистської літератури. У 1943-му році була арештована німцями у Львові, вісім місяців провела у тюрмі на Лонцького. Після звільнення (батьки і товариші по боротьбі задіяли усі свої зв’язки) була відправлена проводом ОУН до Відня.

На еміграції тісно співпрацює з Проводом ОУН(б). У 1945 бере участь у нелегальному перевезенні тяжко пораненого Ярослава Стецька з Чехії до Мюнхену. Через рік бере з ним шлюб та змінює ім’я на Славу Стецько. Стає одним із активних діячів очолюваного ним Антибільшовицького блоку народів, а після його смерті сама очолює організацію. кгб називало Ярослава Стецька серед найбільших ворогів радянської влади і готувала фізичне знищення – він мав стати наступною після Степана Бандери жертвою агента кгб Богдана Сташинського.

Була керівником пресового бюро АБН, редактором журналів «ABN – Correspondent» та квартальника «Ukrainian Review». Брала участь в десятках міжнародних конференцій і сама була співорганізатором міжнародних конференцій, з’їздів в м. Вашингтон, Торонто, Мюнхен, Вінніпег, Чікаго, Манчестер, Мальта, Париж, Мадрид, Рим та ін. Була особисто знайома з лідерами багатьох держав. Виступала організатором акцій на підтримку політв’язнів, розповідала правду про репресії, Голодомор, інші злочини тоталітарного режиму.

У 1991 році вперше після еміграції приїхала до Львова для участі у відзначенні 50-річчя Акта відновлення української державності. Цього ж року була обрана Головою Проводу ОУН (б), а через рік – очолила заснований нею Конгрес українських націоналістів.

Тричі обиралася народним депутатом України, двічі як найстарший член парламенту приводила до присяги депутатський корпус. Її життєвим кредом були слова: «Я вірю в українську націю».

🕯Померла Слава Стецько 12 березня 2003 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

5 квітня 1710 р. була прийнята перша Конституція Пилипа Орлика, і тим започаткований процес творення Конституції в Україні.

Конституція Пилипа Орлика - договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер і затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською, складається з преамбули та 16 статей. Є пам'яткою української політико-філософської та правової думки. Також, за оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі.

Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. (https://telegra.ph/file/bd1f2be6766920695f50e.jpg)

Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки складалася вона у екзилі та її укладачі не мали змоги повернутися в країну. Але в історії вона залишилася як оригінальна правова пам’ятка, яка вперше в Європі обґрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки.

4 квітня 1915 року народився Микола Лемик — активіст ОУН, який виконав атентат проти Олексія Майлова (секретаря Консульства СРСР у Львові) у 1933 році, щоб привернути увагу світової спільноти до організованого московсько-більшовицькими окупантами Голодомору.

21 жовтня 1933 Микола Лемик зайшов до церкви, помолився і посповідався. Після чого виконуючи наказ проводу ОУН вбив начальника канцелярії консуляту СРСР в окупованому поляками Львові Алєксєя Майлова (за сумісництвом емісара більшовицьких спецслужб) на знак протесту проти штучно організованого московсько-совєцькими окупантами Голодомору в Україні 1932—1933.

Стріляючи у сталінського посіпаку Майлова, Микола Лемик промовив: 💬«Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…». Потім примусив всіх хто був у косульстві лягти на землю, і як було заплановано здався польській поліції.

Основним мотивом вбивства Лемик вважав публічну форму протесту проти дій московсько-більшовицької влади, яка 💬«...силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю».

Біля будинку польського суду над Лемиком відбулися демонстрації протесту, а в залі знаходились іноземні журналісти. Однак представники польського окупаційного судочинства до зали не запросили свідків Голодомору. Негайний суд польського окупаційного режиму у Львові, що відбувся в жовтні-листопаді 1933 засудив Лемика до смертної кари.

Однак, враховуючи неповноліття підсудного, оголосили про його довічне ув'язнення, і Миколу везуть аж під Варшаву, в політичну в'язницю «Святий Хрест». Там багатолітній член ОУН, в'язень польських, німецьких і московсько-радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною. На запитання: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» — відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!» Півроку Микола Лемик, чи не єдиний у в'язниці, утримувався в кайданках. Але не було б щастя, та нещастя допомогло — навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя. Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939.

Коли на початку Другої світової війни поляки в'язнів переганяли до іншої в'язниці, Лемику по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти. Щоправда, при цьому Микола був поранений. Діставшись до українського селища, лікується в українській родині, потім деякий час вчителював у цьому ж селі. Знову зв'язався з керівництвом ОУН у Кракові. А там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Любою Возняк — рідною сестрою Марії Возняк, що вийшла заміж за брата Степана Бандери, Василя, згодом замордованого в німецькому концтаборі. 4 серпня 1940 вони побралися. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбувано: 23 травня 1940 рік. Дата їхнього знайомства та пам'ятний для них день смерті Євгена Коновальця. Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин.

Після проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення Української Держави, для реалізації ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Середня і Південна. Середню очолив Микола Лемик. (https://telegra.ph/file/edf85b07e60b01225b839.jpg)

🕯Загинув легендарний український месник у жовтні 1941 — заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді на Полтавщині.

2 квітня 1907 року народився Дмитро Данилишин — активіст Пласту, діяч ОУН, організатор і учасник збройних нападів на представників польської окупаційної адміністрації і політиків які виправдовували польську окупацію Галичини.

🕯Страчений польськими окупантами разом з іншим ОУНівцем Василем Біласом 23 грудня 1932 у м. Львові. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі, який шанується українцями на Галичині.

✍️Видатна українська поетеса Олена Теліга присвятила Біласові й Данилишинові вірш «Засудженим».

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.

І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І, мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

28 березня 1898 року народився Микола Сціборський — український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Народився у Житомирі. Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.

У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.

Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За доби Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.

На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р. очолив Легію українських націоналістів.

28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.

У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928 р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.

Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).

На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність. (https://telegra.ph/file/a8967ba156fd808fd7405.jpg)

30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. 🕯Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.

25 березня 1999 року - на трасі під Борисполем загинули в автокатастрофі лідер Народного руху України В'ячеслав Чорновіл та його водій Євген Павлов, які поверталися з Кіровограда. Їхня "Тойота" пізно ввечері на великій швидкості врізалася в КамАЗ, що розвертався.

За багатьма ознаками, це був спланований замах.