Терція. Цікаво про військову історію

Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп від моменту свого приходу до влади постійно піднімає питання приєднання Канади у якості 51-го штату. Скажете дурень? Можливо. Що він хворий? Все може бути. Що він просто демагог? Скоріш за все. Але є один факт – США мають цілком конкретний план окупації канадської території. Його лише треба витягнути з загашника і трохи переформатувати з урахуванням теперішніх реалій. Тоді ідея 51-го штату вже не виглядатиме настільки абсурдною. Але давайте по порядку.

Перша світова війна викликала у військово-політичному керівництві США серйозні дискусії щодо можливих загроз. Стало очевидним, що масштабний конфлікт, який здатен охопити цілі континенти -це реальність, і до цього треба бути готовими. В зв’язку з цим американські стратеги у період 1919-1924 років розробили низку так званих «кольорових планів». Серед них був «червоний» - план війни проти Британської імперії, в якому головну роль відігравав наступ на Канаду.

«Червоний» план розглядався як оборонний. Вважалося, що якщо Велика Британія захоче атакувати США, то це буде здійснено шляхом перекидання військ у Канаду, після чого британці та канадці окупують США. Американські військові виходили з того, що Велика Британія, на той момент, була значно могутніша за США і мала вдосталь спроможностей для масштабного ривка через океан та подальшого вторгнення. Тут особливо варто підкреслити, що американці вважали, що у разі війни домініони підтримають Велику Британію і з цією підтримкою британці тільки в першому ешелоні можуть виставити щонайменше два мільйони бійців.

Основний план передбачав превентивне вторгнення в Канаду і окупацію східного узбережжя Канади задля стримання майбутнього десанту. Більша частина військово-морських сил мала бути передислоковані в Атлантичний океан, щоб спробувати відрізати США і Канаду від решті світу і не допустити навіть спроби висадки десантних сил Британії та її союзників. План оборони Аляски і Панамського каналу було сформовано окремо. Згідно з ним, Аляску мала захищати армія, а канал – спільні сили армії і флоту. Окремим пунктом прописувалася стратегія стримування ударів з боку Австралії та Індії.

А що ж британці і канадці?

Велика Британія та Канада не сиділи склавши руки і розробили свої плани війни проти агресії США. План, розроблений британським Адміралтейством був доволі поверховий і лише в загальних рисах прописував розгортання військ і флоту у разі війни із США. А от канадська «Оборонна схема №1» була пропрацьовано непогано. Планувалося завдання превентивного удару по території США силами маневрених колон, які мали швидко пересікати кордон, блискавично захоплювати ключові міста та інші населені пункти і чекати підходу головних сил. Утворивши таким чином буферну зону, канадці планували дочекатися підходу британців.

Втім, зважаючи на десятикратну перевагу США і в людях, і в військовій техніці «Оборонна схема №1» розглядалася, як самогубство. Лише незначна група генералів вважала, що це «до біса відчайдушний план, який може спрацювати».

Так чи інакше, ні США, ні Велика Британія, ні Канада не розглядали можливість повномасштабної війни одне проти одного. Усі плани так і лишилися на папері і серйозних намірів їх втілювати ніколи не було. Принаймні до сьогоднішнього дня.

Інші «кольорові» плани США

Як я вже згадував вище, «червоний» план був не єдиним, який розробили американці. Існував «помаранчевий» план, який передбачав війну з Японією. Я не в курсі його подробиць, але судячи з Перл-Харбора, щось із тим планом було не так. Окрім того, існували «чорний» план війни проти Німеччини та «зелений» проти Мексики. «Помаранчево-червоний» план передбачав війну на два фронти проти Японії і Британії. Також існували «малинові» - вони передбачали війну проти британських домініонів, Канади в тому числі, але за сценарієм, що Велика Британія не втрутилась.

І так, ви не помилилися – «кольорового» плану війни проти росії, а точніш срср, не було. І суть тут не в тому, що США хотіли дружити. Просто на той момент радянський союз не розглядався як серйозний ворог на морі та океані, а також не мав спільного кордону з США (близькість Камчатки та Аляски не бралася в розрахунок). На думку американських стратегів, лише держава з +/- сильним флотом представляла загрозу. Або ж сусід по ту сторону кордону.

Є така приказка (хоча мені на цьому моменті цікаво, хто її придумав), що де два українці – там три гетьмани. Може в цьому і є частка правди, але відомий польський авантюрист і шибайголова Михайло Чайковський яскраво демонструє нам, що бажання бути гетьманом або хоча б просто ватажком - це явище інтернаціональне.

У своїх спогадах Чайковський дає цікавий опис того, як поводилися на полі бою польські командири, що з того вийшло і яким чином цю ситуацію розрулив сам Наполеон:

«Наш Рожнецький – розумний та вчений генерал, його відвагу ніхто не заперечував, але це поляк. Нашого війська було втричі більше за москалів – шість полків. Рожнецький розпорядився якнайдетальніше, але кожен пішов там, де сам захотів, а не там, де мав наказ. Третяк вправо, Тарновський – вліво, Потоцький вискочив уперед, Жебровський залишився позаду. Пребендовський не розгорнув фронту, Курнаторський не вислав роз’їздів. Ніхто не виконав того, що йому наказали, кожен робив, що хотів, бо командував поляк, а як можна слухати поляка. Москалі нас дуже сильно потріпали. Наполеон відразу зрозумів у чому криється таємниця, прислав Латур-Мобура. І відразу все змінилося. Усі почали слухатися, і десяток побивав сотню»

Що тут скажеш... О часи, о звичаї...

П.С. Оце прізвище – Пребендовський. За таких обставин дядька точно мало ковбасити щодо своєї неймовірної важливості.

Живеш собі мирно і навіть уявити не можеш, що тебе якось торкнеться війна за океаном. Якісь німці, якийсь Гітлер, знову ці британці щось творять... А що за єврейське питання? І взагалі, господарювати треба. І тут раптом тобі влаштовують шокотерапію...

Під час Другої світової війни Великій Британії довелося мобілізувати всі можливі сили і ресурси, щоб вистояти у боях з Німеччиною, а потім ще й вести наступальні дії. Це торкнулося не лише Британських островів, але і країн, які були об’єднані у Британську співдружність націй.

Чи варто уточнювати, що далеко не в усіх таких країнах громадяни раділи перспективі вирушити на фронт? Зокрема, високий рівень незадоволення спостерігався у Канаді, мешканці якої не дуже розуміли логічний зв'язок між своєю країною та тими подіями, що кояться за океаном. Особливо це стосувалося франкомовного населення країни, яке не надто хотіло брати участь у «мутках» Великої Британії.

Щоб трохи розрухати суспільство і показати, що це все не жарти, була розроблена унікальна операція, яка отримала назву IF-DAY.

У лютому 1942 року на вулицях міста Вінніпег провінції Манітоба з’явилися патрулі з канадських військових та бійців територіальної оборони. Вони повідомили, що німецька армія висадилася в Канаді, а головний удар спрямовано саме на Вінніпег.

Вже незабаром у місті почалися запеклі бої. Поспіхом сформована оборона не витримала натиску. Після короткого бою канадські солдати в паніці покинули Вінніпег. Перелякані мешканці спостерігали, як на вулицях їхнього, ще недавно мирного, міста проїздять колони німецької бронетехніки.

Окупанти не зволікали. Прапор Великої Британії було спущено, замість нього піднявся прапор зі свастикою. По гучномовцям городян повідомили, що відтепер у Вінніпегу діють закони Третього Рейху. Військові вривалися у ресторани та школи в пошуках євреїв. Представників міської влади, діячів культури, підприємців зібрали разом і під конвоєм відвели до однієї з місцевих фабрик, де нашвидкуруч було організовано концтабір.

Незабаром було оголошено, що гауляйтером окупованих німцями територій призначено полковника Еріха фон Нюрнбурга. Вінніпег було перейменовано у Гімлерштадт. Місцеві радіостанції почали транслювати промови Адольфа Гітлера, в перервах між якими грали бойові марші нацистів. На одній з центральних площ було влаштовано багаття з книжок.

Завершилося це жахіття вечірнім переможним парадом окупантів вулицями міста. А наступного дня все зникло. Ніби і не було. Через радіостанції місцевих мешканців повідомили, що експеримент завершено і вони можуть повернутися до нормального життя.

Так що це в біса було????!!!! Організатором незвичайної і, поза всяким сумнівом, жорстокої акції, став один з найшанованіших громадян провінції Манітоба Джон Дрейпер Перрен, голова фонду «Позики для перемоги». Обурений пасивністю канадців у воєнний час, він вирішив наживо показати, чим може завершитися перемога нацистів у Другій світовій війні.

Все готувалося в умовах суворої секретності. До акції було долучено 300 волонтерів, які зіграли роль німців. Військове спорядження - каски, шинелі, ремені, взуття, амуніцію, зброю - надали кіновиробники. У ролі захисників міста виступили справжні канадські військові однієї з резервних частин, яка дислокувалася неподалік. Було навіть зібрано кілька сотень призначених на утилізацію старих книг задля демонстративного спалення.

З моральної точки зору варто було б напевно засудити операцію IF-DAY, бо можна тільки уявити, який жах пережили мирні мешканці. А з іншого… Ну якщо до людей не доходить, що йде війна, то як інакше?

П.С. І ще на правах жарту (чи не дуже жарту?)... Це ж напевно хтось після завершення IF-DAY розчаровано подумав: «А… Це не по справжньому…», і швиденько сховав свій примірник «Main Kampf»…

О першій ночі 5 жовтня 1973 року надсекретний агент Моссаду з ліричним позивним «Янгол» подзвонив своєму резиденту, і сказав одне єдине слово: «Хімікалії». Від цього повідомлення рамсад (керівник Моссаду) Цві Замір втратив дар мови і схопився за голову. Кодове слово «хімікалії» означало: «Зовсім скоро очікуйте нападу на Ізраїль».

Це був не єдиний тривожний сигнал. Згідно з книгою «Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки» за авторством Міхаеля Бар-Зохара та Ніссіма Мішаля, король Йорданії Хусейн в умовах максимальної секретності особисто повідомив прем’єр-міністра Ізраїлю Голду Меїр, що єгиптяни і сирійці готують наступ на її країну. Голда Меїр подякувала за інфу і проігнорувала. Її Трудова партія ішла на вибори під гаслом «На Суецькому каналі все спокійно». Початок війни був «не на часі», зважаючи на вибори, що наближалися.

Втім, за 18 годин до Йом-Кіпура (Дня очищення або Судного дня), на Суецькому каналі спокійно не було. Там зосередилися тисячі єгипетських солдатів та сотні одиниць бронетехніки. Також потужне угруповання, з явно недружніми намірами, було помічене з боку Сирії.

Втім, шеф ізраїльської спецслужби «Аман» генерал Елі Зейра був упевнений, що загрози нема. Він вважав концентрацію арабських військ навчальними маневрами. Крім того, Зейра був переконаний, що президент Єгипту Анвар Садат є слабким лідером, не здатним на рішучі дії. Не викликав у нього занепокоєння і той факт, що родини радянських військових радників та дипломатичних працівників терміново покинули Єгипет і Сирію (нічого не нагадує?).

В правлячих і військових колах Ізраїлю була поширена теорія «концептуального задуму». Вона полягала в існуванні двох умов, згідно з якими Єгипет не нападе на Ізраїль. По перше, наступу не буде, поки Єгипет не отримає від Радянського Союзу реактивні винищувачі, які спроможні на рівних битися з ізраїльською авіацією, а також бомбардувальники, здатні завдавати ударів по густонаселеним районам в глибині країни. По друге, Єгипет не розпочне війни без абсолютної підтримки більшості арабських країни. Таким чином, вважалося, що Єгипет може чинити провокації, тиснути, погрожувати. Проте повномасштабного вторгнення не буде.

Саме теорія «концептуальної змови» стала центровою під час надзвичайного засідання уряду вдосвіта 6 жовтня, під час якої генерал Елі Зейра та кілька міністрів відкидали будь-яку можливість арабського вторгнення на територію Ізраїлю. Повідомлення агента «Янгола» ставилося під сумнів, і навіть робилися натяки на його подвійну гру. Втім, часткову мобілізацію таки вирішили провести. Можливо, це і врятувало державу.

Далі цитата з книги «Моссад»: «О другій дня Зейра скликав до свого кабінету військових журналістів і заявив, що ймовірність початку війни є низькою. Він ще говорив, коли в кабінет зайшов його помічник і передав йому коротку записку. Зейра прочитав її та, не промовивши більше ні слова, схопив свій берет і поквапився геть. А ще за кілька секунд тишу Йом-Кіпуру розірвали сирени повітряної тривоги. Почалася війна».

Війна Судного дня коштувала Ізраїлю 2552 загиблих, майже сім тисяч поранених та більш ніж півтисячі полонених. Підкреслюю, це згідно з офіційними ізраїльськими даними. Називають і більші цифри – до восьми тисяч лише убитих. Ізраїль переміг, не лише відбивши спільну атаку Єгипту і Сирії, але і завдавши їм поразки. Хоча розгромом це також назвати не можна.

І для ізраїльтян, і для їх союзників, ці події означали лише одне – знищити Ізраїль цілком можливо. Хто гарантує, що наступна спроба не буде вдалою?

Зрозуміло, що після такого провалу полетіли голови. Комісія на чолі із суддею Верховного суду Шимонгом Агранатом постановила негайно відправити у відставку генерала Елі Зейру. Також під роздачу потрапили керівник Генштабу Давид Елазар та ще кілька офіцерів вищого рангу.
Отакий от він був, Судний день 1973 року.

Вкрай важливо, щоб військо було готове до бойових дій. До захисту національних інтересів своєї країни, усунення зовнішніх загроз або ж протидії спробам знищення усієї держави та її громадян. Проте це не знімає відповідальності з цивільних мешканців. Вони мають знати, як їм діяти, коли наступ ворожої армії неминучий, а ворог не приховує свого прагнення окупувати усю державу.

Українці тепер багато чого з цього знають на практиці. Тепер ми звернемося до іншого досвіду, а саме – як готувалися протидіяти німецьким військам звичайні цивільні британці під час Другої світової війни.

Ще у 20-их роках ХХ століття британські фахівці з цивільної оборони будували по справжньому апокаліптичний сценарій розвитку подій у разі війни між Німеччиною і Великою Британією. В першу чергу, вони вважали, що Лондон буде стертий з лиця землі за кілька годин, а число загиблих городян сягатиме щонайменше 200 тисяч. Мільйони людей будуть деморалізовані і не здатні чинити жодного опору.

«На кілька днів Лондон перетвориться у велетенську несамовиту божевільню. Шпиталі будуть переповнені, дорожній рух зупиниться, бездомні криком благатимуть про допомогу, в місті пануватиме хаос», - прогнозував військовий теоретик Джон Фуллер у 1923 році.

В МВС Великої Британії підрахували, що для поховання загиблих знадобиться щонайменше шість мільйонів квадратних метрів, а труни треба робити з картону, щоб займали менше місця, або ж взагалі варто обійтися без трун.

Хто знає, може саме ця параноя спонукала британське політичне та військове керівництво підійти відповідально до формування стратегії цивільного опору ворогам, коли 3 вересня 1939 року Велика Британія оголосила війну нацистській Німеччині.

Передусім британці готувалися до масованих бомбардувань та висадки німецького десанту. Було встановлено кодове гасло: «Кромвель». Це слово таїло в собі страшний сигнал: висадився німецький десант.

Міністерство інформації багатомільйонним тиражем випустило брошуру «Здолати окупанта». І треба сказати, ця книжечка не мала на меті заспокоїти людей. Скоріш навпаки – британців продовжували готувати до найгіршого з усіх можливих варіантів.

«У місці висадки ворога точитимуться найзапекліші бої. Коли розпочнеться напад, тікати буде вже пізно. ТРИМАЙТЕСЯ!», - говорилося на її сторінках.

За наказом уряду в церквах Британії замовкли дзвони. Бити в них можна було тільки якщо німці таки висадять десант. Якщо таке станеться – цивільні мали негайно зіпсувати всі наявні транспортні засоби, навіть велосипеди чи самокати.

«Зніміть голівку розподільника і дроти, а також або спорожніть бензобак, або вилучіть карбюратор. Якщо не вмієте цього робити, навчіться вже зараз у найближчій автомобільній майстерні», - писали в книзі «Здолати окупанта».

При цьому старі і вже зіпсовані автомобілі, особливо вантажні, фермери розкидували в полі, сподіваючись таким чином зашкодити приземленню десантних планерів.

Якщо хтось мав при собі мапу місцевості – її варто було знищити. Віднині мапи могли бути лише в тих людей, які отримали на це дозвіл поліції.

Ядерної зброї тоді ще не було, але британці панічно боялися дечого іншого – газової атаки. Населенню було роздано 35 мільйонів протигазів. З ними ходили на роботу, в церкву, в школу, тримали біля ліжка вночі.

В Лондоні поштові скриньки покривали спеціальною жовтою фарбою, яка мала змінити колір у разі дії отруйного газу. Також британська столиця жила в режимі постійного світломаскування. Це призвело до загибелі сотень людей внаслідок автокатастроф та інших факторів, пов’язаних з недотриманням техніки безпеки.

Британці готувалися до опору усіма можливими методами. Навіть тими, які на перший погляд здавалися незначними. Але ця суспільна мобілізація дала результат. І напередодні літа 1945 року дзвони у церквах Туманного Альбіону задзвонили. Проте вони не попереджали про ворожий десант. Вони повідомляли про перемогу.

Поки я готую для шляхетних леді і джентльменів нову цікавинку, вам складе компанію Луїс Наполеон Нельсон, чорношкірий солдат армії Конфедеративних Штатів Америка, які широкий загал коротко іменує рабовласницьким Півднем.

Тему чорношкірих бійців армії Конфедерації теж неодмінно піднімемо, але всьому свій час...

У відомому американському фільмі «Патріот», у якому знаменитий Мел Гібсон зіграв такого собі мовчазного та принципового ветерана, який хотів ухилитися від військової служби, можна було почути про такий підрозділ, як «зелені драгуни», якими командував головний антагоніст фільму полковник Вільям Тавінгтон.

"Наші ряди розімкнулися і британські "зелені драгуни" порубали нас на шматки. Я бачив, як війська з Вірджинії здалися. Драгуни налетіли на них і всіх перебили. Більше 200 чоловік" - з кінофільму "Патріот"

Для мене було загадкою – а чому одягнуті у червоне вершники звалися «зеленими». Пройшли роки і я відшукав відповідь і тепер ділюся з вами, шановне панство.

Коли у 1775 році тринадцять американських колоній вирішили іти на вільні хліби і розпочали війну за незалежність від Великої Британії, далеко не всі колоністи сприйняли цю ідею позитивно. Було утворено цілу низку формувнь так званих «лоялістів» - американців, які не підтримали ідею незалежності. Серед них: Каледонські добровольці (шотландці з Філадельфії), Королівські американські реформати (на основі церковної спільноти), Нью-Йоркські драгуни, Принца Уельського американські добровольці і навіть Римо-Католицькі добровольці (ви не повірите – переважно ірландці) та інші.

Цих формувань було багато, але вони не відрізнялися багаточисельністю. Зазвичай це були просто загони ентузіастів, які не вирізнялися високою боєздатністю і не мали наміру сильно занурюватися у бойові дії. З метою хоч якось збільшити їхню користь, британське командування об'єднало ці формування у Британський легіон. На його чолі став такий собі підполковник Банастр Тарлетон, типовий англійський хлопак, син купця з Ліверпуля.

Бійців одягнули у зелені мундири, а на голові вони носили шоломи з міховим плюмажем у стилі «ірокез». Такі шоломи отримали назву «тарлетони» і британські вершники носили їх аж до завершення Наполеонівських війн, але це вже геть інша історія.

Британський легіон не був дуже багаточисельним – приблизно двісті вершників і стільки ж піхотинців. Проте через зелені мундири їх швидко охрестили саме «зеленими драгунами». Ці пройдисвіти швидко здобули репутцію вправних та безжальних воїнів. Тарлетон дбав, щоб у воїнів розвивався командний дух, ініціативність та бойова вправність. На відміну від своїх «кінематографічних» прототипів, це були вкрай влучні стрільці і затяті рубаки. А завдяки своїм зеленим мундирам ці воїни цілком комфортно почувалися у лісових сутичках із американськими партизанами.

Репутацію жорстоких м'ясників «зелені драгуни» отримали під час Уаксхавської битви 1780 року. Близько 400 американських бійців були готові здатися, проте «зелені драгуни» вирізали більшість, у полон потрапило лише 53 «патріота» (так себе називали прихильники незалежності). Пізніше з'явилася версія, що американці оголосили про здачу, але відкрили вогонь, коли драгуни наблизилися до них. Правда це чи ні – нам вже не дізнатися. Після цієї бійні з'явився вислів «милосердя Тарлетона», а ворогуючі сторони майже припинили брати полонених.

Тарлетон, на відміну від свого прототипу в кіно, не загинув на війні. Після здобуття незалежності Сполученими Штатами у Великій Британії він сприймався, як герой. «Кривавий Бен» опублікував мемуари, в яких успішно приписав собі ледь не усі британські перемоги тої війни. Поривався командувати англійськими військами у війні проти Наполеона на Піренеях (його кандидатуру відхилили). Був затятим прихильником відміни рабства для чорношкірих. Бачите, доволі ліберальним виявився хлопакою.

Протягом життя Тарлетон так і не одружився. Певно, історія про масову розправу над полоненими дещо відлякувала шляхетних англійських леді. Помер «М'ясник» 1833 року. Йому було 78. Непогано, як для зухвалого зеленого драгуна.

Гадаю, багато хто чув знаменитий вираз «Гуси Рим врятували». Ну як, врятували… Врятувати вони захисників фортеці на Капітолійському пагорбі. Решта Риму вже була під контролем галлів. Проте давайте все по порядку.

В ІV ст. до Р.Х. галльські племена вдерлися на Апенінський півострів та розгромили римську армію, а Вічне місто сплюндрували. Лише фортеця на Капітолійському пагорбі ще трималася. Проте її захисники були вкрай виснажені і позасинали, не виставивши варти. І тоді галли спробували раптовим приступом взяти останній оплот Риму. Тоді ходу ворога почули гуси і своїм переляканим гелготанням збудили захисників. Штурм було відбито, а вираз «гуси Рим врятували» став символізувати раптовий порятунок від неминучої біди.

Втім, для римлян це все одно була поразка. Їм довелося сплатити призначену галльським вождем Бреном ціну – приблизно 450 кілограмів золотом. Під час зважування призначеного викупу, галли підсунули римлянам браковані гирі для зважування і зажадали ще золота.

Римський консул Квінт Сульпіцій спробував протестувати. І тоді галльський вождь Брен кинув на терези, на додачу до гирь, свій важкий меч. Римляни намагалися протестувати, але Брен лише зухвало відповів їм ще однією крилатою фразою: «Vae victis!» - «Горе переможеним!»

Проте на цьому фестиваль сентенцій не завершується. Обідравши римлян до нитки, галли, на чолі зі своїм звитяжним вождем, вирушили у рідні краї. Проте є такий вислів – «Найбільш вразлива армія – та, яка вже здобула перемогу». Здається так казав Наполеон, але я не впевнений.

Галли ніяк не очікували несподіваного нападу свіжої армії римлян на чолі з Марком Фурієм Каміллом, який отримав від громадян Риму повноваження диктатора і тихенько збирав сили, поки галли тримали в облозі Капітолійський пагорб, вели переговори та обдирали римлян. Військо Камілла раптово атакувало армію Брена і завдало ворогу нищівної поразки.

Проте Камілл також не зміг обійтися без «пацанської» цитати. Прибувши до Риму та повернувши його городянам виплачене галлам золото, диктатор виголосив: «Батьківщину захищають залізом, а не золотом!».

До історії діянь Камілла ми ще повернемося в інших дописах. А от яким було горе переможеного Брена ми вже не дізнаємося – що з ним сталося після перемоги, яка раптово перетворилася у нищівну поразку, джерела замовчують.

І інших років теж....

В роки Другої світової війни у Великій Британії сформували єврейську бригаду. Її символом була зірка Давида, командиром Ернест Бенджамін, канадський єврей. Підрозділ налічував приблизно п’ять тисяч бійців.

Загалом, євреї з Палестини почали служити у британській армії від самого початку війни і проявили себе в боях проти німців та італійців у Північній Африці. Проте уряд Великої Британії довгий час скептично ставився до створення національного бойового підрозділу в лавах британської армії. Це стосувалося не лише євреїв, а будь-якої іншої національності. Лише у 1944 році офіційну британську позицію переглянув прем’єр-міністр Вінстон Черчілль і дав добро на створення окремої єврейської бригади.

Бригада, разом з іншими підрозділами армії союзників, активно билася у північній частині Італії. Її бійці знали про жорстокі репресії нацистів проти євреїв, і це підсилювало їх бойовий дух та формувало неймовірну лють. Ходять чутки (але лише чутки!!!), що жорстокість єврейської бригади до ворогів не знала меж.

Прагнення бійців бригади помститися нацистам вилилося у низку розправ, які мали місце вже після завершення бойових дій. Вони викрадали підозрюваних у злочинах проти євреїв просто з їх будинків і тихо ліквідовували, переважно шляхом задушення.

«Нас охопила лють. І багато хто з нас відчував, що просто нашої участі у війні не достатньо», - писав боєць бригади Моше Тавор.

Моше зізнався, що своїми руками стратив щонайменше одного підозрюваного у злочинах проти євреїв. Загалом йому було відомо про приблизно 20 таких розправ. Варто уточнити, що суду і розслідування не було. Ми вже ніколи не дізнаємося, чи справді страчені люди мали відношення до Голокосту.

«Серед нас були хлопці, що діяли спонтанно. В одного з них нацисти вбили брата і матір. І коли ми були в Німеччині чи Австрії, і вони бачили німця на велосипеді, водій машини просто збивав його», - згадує Моше.

Але окрім страт був ще один момент. Попри прагнення помститися за страждання свого народу, бійці єврейської бригади зневажали жертв Голокосту. Вони щиро не розуміли, як тисяча німців змусила сто п’ятдесят тисяч євреїв залишити домівки і слухняно сісти у вагони. Моше переконаний, що і він, і його побратими, у такій ситуації напали би на німців і скоріш загинули, ніж дозволили б загнати себе, як худобу.

«Я відчуваю дуже сильний зв’язок з тими людьми, які воюють тут, в Ізраїлі, дві тисячі років тому, і набагато менший зв’язок з тими євреями, що пішли, наче вівці у бійню – цього я ніяк не міг зрозуміти», - писав ветеран через багато років.

Цікаво, що позиція Моше Тавора не є особливою. Згідно з дослідженнями британського історика Лоренса Різа, навіть в Ізраїлі до жертв Голокосту ставилися з пересторогою. Бо поки ізраїльтяни зі зброєю в руках відстоювали свою землю, жертви Голокосту просто дали вбити себе.

Бійці єврейської бригади у британській армії принесли з собою чітку філософію – єврей ніколи не повинен здаватися без опору.

На початку Другої світової війни Великій Британії катастрофічно не вистачало літаків для боротьби з люфтваффе – військово-повітряними силами нацистської Німеччини. Перед очільником Міністерства авіаційної промисловості Марком Еткеном Бівербурком постало вкрай важке завдання: досягти паритету з ворогом у кількості винищувачів та бомбардувальників. Необхідних для реалізації цього плану коштів звісно ж виявилось не достатньо. Були необхідні додаткові пожертви від громадян.

Перший позитивний приклад подали мешканці Ямайки, яка в час Другої світової війни була британською колонією. Без будь-якого заохочення з боку військових чи Міністерства авіаційної промисловості, ямайці зібрали кошти, необхідні на будівництво бомбардувальника і переслали їх особисто Бівербруку через посередництво редакції газети «Дейлі Ґлінер». В свою чергу, міністр авіації подбав, щоб про цей широкий жест, а також про його щиру подяку, дізналися скрізь.

Так у Великій Британії було запущено донати часів Другої світової війни. Натхненні прикладом ямайців, гроші на потреби військової авіації почали надсилати мешканці з різних куточків земної кулі. Надходження приходили навіть з такої віддаленої території, як острів Цейлон. Також хвиля донатів для підтримки Великої Британії накрила Сполучені Штати.

Варто зазначити, що це не були велетенські кошти від багатих бізнесменів та підприємців. Йдеться переважно про дрібні суми, які надсилали звичайні громадяни. Між собою самі жертводавці жартували, що фінансують «фонд Спітфайєрів». (Supermarine Spitfire – британський винищувач часів Другої світової війни). До травня 1941 року було зібрано доволі вражаючу суму: 13 мільйонів фунтів стерлінгів. Станом на сьогодні це 832 мільйони доларів.

В свою чергу, Бівербрук не лінувався надсилати подячні листи жертводавцям і дбав, щоб про ці дії активно розповідали на шпальтах британських газет.

При цьому міністр авіаційної промисловості ніколи не звертався з закликом донатити. Він обрав політику заохочення. Було вигадано цілу низку приємних бонусів для донатерів. Наприклад, спонсори могли обрати назву винищувача, на створення якого було витрачено надіслані кошти. Той хто надіслав особливо велику суму, міг придумати назву для бомбардувальника.

«Ми заповзялися зібрати цілу ескадрилью іменних літаків», - згадував секретар Бівербрука Девід Фаррер.

Також Бівербрук, за активної підтримки прем’єр-міністра Вінстона Черчілля, ініціював зустрічі бойових пілотів з працівниками авіазаводів та жертводавцями, щоб максимально стерти кордони між ними. З уст військових працівники і волонтери чули, що їх праця і пожертви реально допомагають робити смерть німцям.

Більше того, на спеціальних вантажівках-платформах, збиті німецькі літаки завозили у міста, які постраждали від німецьких авіанальотів. Громадянам давали зрозуміти, що збиття ворожих літаків відбулося за їх гроші. Окрім того, уламки збитих німецьких винищувачів та бомбардувальників часто не збирали з місця падіння, щоб англійці бачили власними очима результати своїх донатів.

«Завдяки цьому в безлічі чоловіків і жінок невимушено сформувався особистий інтерес до війни та бажання жертвувати на неї кошти», - написав Фаррер.

Втім, втомлені від війни також були. Один власник майданчику для гри в гольф почав вимагати прибрати з ігрового поля збитий німецький винищувач, який заважав членам клубу повноцінно грати. Втім, у Міністерстві авіаційної промисловості запит відхилили.

«Гравцям буде корисно побачити збиту машину, щоб не забували про бойові дії», - прокоментував цю ситуацію Бівербурк.