07/03/2023
Мені було дуже важко останні тижні.
В мене повилазили проблеми із здоровям, не щось складне чи страшне, але таке, що потребує уваги і лікування. Останні кілька місяців ми шукали квартиру. Війна, щодня новини, читаю - то плачу, то сміюся. Жменька ліків вранці і ввечері. Лабораторії - аналізи.
Таке відчуття, що я – чашка, на дні якої лишилося тільки трішки енергії, яка ледь закриває дно, і не можна ворушитися, щоб не вилилися останні краплі.
Мені дуже хотілося подивитися Льодовиковий період, все епізоди, здавалося, що там я доберу трішки енергії у свою чашку. Я навіть купила телевізор ( в мене не було телевізора вже років 15), щоб енергія полилася з великого екрану потужнішим струменем.
Питання з квартирою вирішилося вчора, ПДР довчила і готова до екзамену в середу. Здавалося, що все налагоджується і тепер має стати легше.
Відкрила Твітер, а там - чоловік із цигаркою, «Слава Україні» і постріли. Дуже боляче.
Минулого травня, у пятницю, в мене було заняття на 10.00 із Аріною. Я його закінчила і почула дзвінок у двері. Відкрила, а там незнайомий чоловік у військовій формі.
Мій колишній чоловік і батько моїх дітей пішов на війну добровольцем у березні і я подумала «Сергій вже на війні, що в їх там за ба**ак, що вони принесли йому повістку, коли він вже там».
Я дуже чітко памятаю це цунамі моментального болю, яке налетіло на мене, коли я прочитала в очах офіцера, що його вже немає, що в моїх дітей вже немає батька, а в мене немає близької людини.
Вдихнути вдавалося тільки після довгого і голосного крику «НІ».
Кожного разу, коли я читаю про наших героїв, які вже не повернуться, цей офіцер з військомату із мільонами тон болю в очах до мене повертається і я знов переживаю цей момент.
Вибачте, що я не виставляю на своїй сторінці пости про війну.
Я намагаюся триматися, бути сильною, намагаюся не переживати цей момент кожного дня, щоб вижити для дітей, для себе.