Малютянська сільська бібліотека-філія

22/03/2026

21 березня об’єдналися дві дати - день народження Миколи Пимоненка і Всесвітній день поезіі . Художник малює красу пензлем, поет пером, а наші малютянчани створили в цей день незабутню , надзвичайно людяну , теплу зустріч шанувальників поезіі, і саме в такому знаковому місці, де об‘єдналися музей великого художника і бібліотека - вона звучала особливо щиро, красиво, потужно, з усмішкою і з сльозами, з відчаєм і надією, а головне з великою любов’ю до нашого спільного дому - України . На зустріч прийшли сельчани різного віку , та всіх об’єднало бажання відпочити душею, зустрітися з однодумцями, поділитися спогадами , улюбленими поезіями, піснями на улюблені вірші, звучали дитячі поезіі, і звичайно болючі вірші війни… Прочитали своі чудові авторські поезіі Іринка Маслякова та пані Марія Шкітіна - ідея організувати поетичну зустріч належить саме їй . Щиро пишаюся нашими відвідувачами!
Скажете, що довгий текст допису… так, але такі зустрічі описати неможливо… треба бути учасником, щоб зрозуміти і відчути атмосферу. Та все ж хочеться спробувати донести все, не розплескавши ні краплини…
Зараз не рекомендують писати великі полотна тексту в дописах, їх просто не читають…Тому добре що є бібліотеки, культурні осередки, куди можна прийти і поділитися своїм баченням світу, як в даному випадку - через поезію, дивлячись один одному в очі.
А ще… вінцем зустрічі була молитва нашої пані Тетяни… за наших воїнів , за нас усіх, за нашу Перемогу!

21/03/2026

21 березня 1929 року в селі Веркіївка (нині – Вертіївка) на Чернігівщині народився Юрій Мушкетик – класик української літератури, визнаний майстер історичної прози.

Батько працював вчителем, мати брала участь в організації перших созів, потім багато років очолювала колгосп і була єдиною безпартійною головою колгоспу. З дитячих літ майбутній письменник пройшов звичну школу сільського виховання. Дитинство Юрка, як і інших його ровесників, було жорстоко обірване війною.

Сільський хлопець з математичними здібностями наперекір всім прогнозам пов’язав свою долю з літературою. Після закінчення школи він вступає на філологічний факультет Київського університету ім.Тараса Шевченка, далі була аспірантура при кафедрі української літератури.

Писати Мушкетик почав ще під час навчання в університеті. В 25 років він задумав написати історичний роман «Семен Палій», але перед цим зробив випробування оповіданнями. Одне відніс у журнал «Барвінок», друге – в журнал «Дніпро». Коли оповідання були надруковані, повернувся до роману. У видавництві «Радянський письменник» рукопис взяли, але обурились: не можуть студенти романи писати. Тож перекреслили й написали: «Повість». «Семен Палій» видали величезним накладом і виписали такий гонорар, що хлопець зміг купити батькам будинок у Вишгороді, ще й на власні потреби залишилось

З історичними подіями доводилось враховувати совєцьку цензуру та пропаганду. Згодом він сам визнавав, що перший роман «Семен Палій» був написаний абсолютно в совєцькому ключі, майже так само і наступний роман «Гайдамаки» (1957), і що деякі твори він переписав би. Часом совєцька ідеологія не лишала вибору, але не писати він не міг. Історичні романи «Погоня», «Яса», «Брат на брата», «Гетьманський скарб» вийшли вже згодом, коли тиск системи зменшився. Перечитавши тонни історичної літератури, взірцем подачі історичного матеріалу для письменника був Тарас Шевченко.

У 1959—1960 роки Мушкетик пише дилогію про радянсько-німецьку війну «Вогні серед ночі» та «Чорний хліб». Герой дилогії — хлопчина-підліток, при створенні образу якого автор використав події із власного життя.

1960-ті роки були плідним періодом в творчості письменника. Він змінює тематику, перейшовши до зображення образу сучасника, і захопився дослідженням внутрішнього світу людини. Помітним кроком у творчості Ю. Мушкетика став роман «Серце і камінь» (1962). Наступні твори — передусім роман «Крапля крові» (1964), почасти й «Останній острів» (1969), збірка новел «Зеленеє жито» (1965), повість «День пролітає над нами» (1967) — визначили основну лінію подальшого творчого розвитку письменника.

Новим витком у розвиткові таланту письменника стали романи й повісті 1970- 80-х років — «Жорстоке милосердя» (1973), «Біла тінь» (1977), «Смерть Сократа», «Біль», «Суд над Сенекою» (1978), «Позиція» (1979), «Вернися в дім свій» (1981), «Віхола» (1982), «Рубіж» (1984), «Обвал», «Жовтий цвіт кульбаби», «Сльоза Офелії» (1985), «Яса» (1987).

Починаючи з 1956 року, Юрік Мушкетик упродовж майже двох десятиліть працює в редакції республіканського журналу «Дніпро» — відповідальним секретарем, а згодом і головним редактором. Юрій Мушкетик відкрив двері в українську літературу багатьом молодим талановитим поетам, прозаїкам та публіцистам. Йому вдавалось друкувати під псевдонімами твори Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Івана Дзюбу і навіть тих, хто перебував в ув’язненні в совєцьких таборах. Але від пильного ока прискіпливих цензорів приховати вдавалось не все.

У 1972 році його звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі» та за «ідеологічні помилки» звільнили з роботи. Відразу поменшало друзів. Втім, йому пощастило уникнути репресій.

Поступово пристрасті вляглись, у 1981 році його обрали головою Київської організації Спілки письменників України.

Із 1986-го по 2001 роки Юрій Мушкетик очолював Національну Спілку письменників. За цей час на її основі створили «Народний рух», товариства «Просвіта» і «Меморіал». Був депутатом Верховної Ради України 11 скликання.

Творчість письменника багатогранна. За творами Мушкетика знято кінофільм "Біла тінь", фільми "Позиція", "Біль". Його книги перекладені литовською, болгарською, німецькою, іспанською мовами.

Юрій Мушкетик був плідним письменником – його творчий доробок налічує понад півтори сотні повістей і романів. Письменник зізнавався, що і сам не знав своєї повної бібліографії. Його твори „Позиція” та „Рубіж” були відзначені Державною премією України імені Т. Шевченка. Він також отримав численні державні нагороди.

В останні роки життя письменник писав спогади. Згідно з його заповітом, книга мала бути опублікована після його відходу за обрій. Так і відбулося.

Відійшов у засвіти Юрій Мушкетик у 90-річному віці 6 червня 2019 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
@Дмитро Олексієнко

19/03/2026

Ліна Костенко …
Її поезію люблять, розбирають на цитати. Її віршами освідчуються в коханні…
А що ми знаємо про нашу геніальну поетесу? Відповіді можна знайти в інтерв’ю , а можна в Вікіпедії. Презентуємо увазі відвідувачів , які не мають можливості шукати інформацію в Інтернеті , стенд - витяг з Вікіпедії .

18/03/2026

14/03/2026

Весняно- великодній майстер- клас з Галиною Топчій.
Дійсно весняне дійство) Легко, згуртовано взаємодіяли діти з майстринею і між собою. Робили зворотній декупаж прозорої тарілки, оздоблюючи її великодніми принтами.
Приєдналися до нас юні леді , читачки нашої бібліотеки, які вперше були на нашому майстер - класі, Їм сподобалося!))
Атмосфера, можливість опановувати нові техніки, роблячи красу своїми руками, а в перервах, « посиденькуючи» в бібліотеці) встигли порозмовляти, помалювати, книжки погортати і з собою взяти)
Вийшли особливо ніжні і гарні роботи) повірте, фото не передасть того вау - ефекту який видно зблизька) а ще плюс світлі емоції дітей і дорослих, дружня атмосфера і весна)

11/03/2026

07/03/2026

Тарас Шевченко і українська мова
Чому нам потрібно полюбити іншого Кобзаря?

У середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із “непосвячених” ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав.

От, наприклад: “Слова дощем позами­вались… І не дощем, і не слова…” Люди називали і Вінграновського, і ще когось – най­начитаніші припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс… І як солодко було відкривати їм, що це – Шевченко! І що “Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий” чи, скажімо, “Готово! Парус розпустили…” – це теж Шевченко.

Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: “І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся”. Як же ж нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури.

Тобто: “Читайте “Наймичку” й “Тополю”, забудьте “Мертвим і живим”, як уїдливо зауважив сучасний поет.

Тарас Шевченко і українська мова

“Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха”

Біда в тому, що у багатьох шкільних і студентських авдиторіях саме такий образ Шевченка переважає й досі – кріпак і селянський поет-мученик.

“Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха…” – закликав Драч і багато інших поетів упродовж сторіччя.

Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий “Кобзар” – особливо в часи бездержавності – і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію Національного Духу. Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації.

І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірменського народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: “Борітеся – поборете!”.

Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на яничарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: “Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода-царя… романські п’яні легіони паскудились”.



Справжні Шевченкові смисли звучать як важкий, глибокий рок

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а змінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх, створив сам себе.

І це його світіння бачили всі: і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, – а читає він найкраще за всіх своїх ровесників, – і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней, це його найбільша пристрасть, і він уперто шукає вчителя.

Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас найдотепні­ший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, – кращого за нього не знайти! І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю.

А Шевченко тим часом вишколюється в малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої суперечності. У кожного суспільного стану – своя морока. І, попри зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише й таке, що в нас нечасто цитували:

Не завидуй багатому:

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові –

Він те все наймає…

Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж в 4-річну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника. Але пан ніколи не віддав би юнака в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим…

А уявіть, який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва і вступу в Академію закрутилися такі імениті люди, як Жуковський, Брюллов і багато інших. Це просто якась нереальна історія! Достоту історія про успіх. Хоча, треба чесно визнати: якби більшість з тих людей знали, що допомагають передовсім поету, а не художнику, нічого б такого не сталося.



Приклад Шевченка має окрилювати, а не вганяти в безнадію

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі, однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію.

Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Большого театру, високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі, – це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя – він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства – адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує…

Але виявляється, що те його внутрішнє світіння, то далеко не абажурне сяйво, то – вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту неправду, яка панує на його батьківщині.

Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі. Але для генія правда – понад усе.

І Шевченко переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію українського духу.

Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто йде супроти – і словом, і дією, як страчений Рилєєв (ось, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці – просто вчитаймося у майже всуціль українські назви творів Рилєєва – “Войнаровський”, “Мазепа”, “Наливайко”, “Богдан Хмельницький” – більшого українофіла серед російських письменників не було і, мабуть, вже й не буде).

Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, в якій клекотить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну.

І ось його землякам уже й не соромно показатися на люди: дивіться, ми є, бо в часи, коли над слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798-му (Міцкевич), а в Україні – 1814-го року – про нас не забуто, ми теж присутні у Великому Божому задумі.


Без української мови в нас буде вічний путін

Кажуть, що мовний закон може комусь зашкодити, але це неправда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе, відколи набрав чинності закон про музичні квоти.

Колись дуже дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про “перевертнів у бузині”, він завершив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: “та соловейко не за тих”. І справді, соловейко не за них.

Адже відомо, що мова – найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію… Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства…”.

Коли в часи Другої світової Черчілль обговорював зі своїми урядовцями бюджет, і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, Черчілль обурився: “А що ж ми тоді будемо захища­ти?” – спитав він.

Можливо, я утопіст, але таку думку висловлюють у нашому інформаційному просторі все частіше: якщо тут буде українська мова, то у нас буде лад, а якщо ні – тут буде вічний путін, як би він не називався.

Адже сказано: спочатку було Слово, яке, як відомо, формує свідомість. І з цим словом ми неод­мінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з’явимося на культурній карті світу.

…Буде бито

Царями сіянеє жито!

А люди виростуть. Умруть

Ще незачатії царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата.

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі...

Іван Малкович,
український поет, власник і директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, лауреат Шевченківської премії

Більше ТУТ: https://shorturl.at/UzKJT

07/03/2026

Відео-відгук про книгу Віталія Запеки "Цуцик".

Іноді відчуваєш себе не тільки « ти ж бібліотекар», а і « ти ж журналіст», бо встигла вмикнути камеру та зробити запис чи цікаве фото ;) Публікую звичайно, з дозволу читачки нашої бібліотеки Шкітіноі Марії . Дякую, пані Маріє за щирість, а пану Віталію за книги, які безумовно користуються попитом.

05/03/2026

🎨 Українка, яка намалювала понад 17 тисяч картин і написала десятки книжок — художниця світового рівня, про яку на батьківщині досі знають не всі. Її називають сюрреалісткою, візіонеркою і однією з найзагадковіших постатей української культури. Це - Емма Андієвська.

Вона народилася 1931 року в Донецьку. І була настільки свідомою та обдарованою, що самостійно в дитинстві зробила вибір, який визначив усе її життя. У родині говорили російською, але маленька дівчинка одного дня заявила: вона говоритиме українською.

Її батько, хімік-винахідник Іван Андієвський, був репресований радянською владою. Його заарештували й розстріляли. Родина змушена була рятуватися від війни й репресій та опинилася в еміграції в Німеччині.

Саме там почалося життя, яке могло б зробити її частиною будь-якої іншої культури. Але Андієвська свідомо обрала українську мову і українську ідентичність. Живучи десятиліттями в Німеччині, вона писала лише українською.

Вона створила десятки книжок і тисячі картин. Її художній світ населений дивними істотами, символами, химерними архітектурами — ніби фрагментами сну або іншого виміру. Саме тому їх неможливо сплутати з іншими. Стиль Андрієвської часто називають українським сюрреалізмом, але насправді це щось більше — цілий всесвіт образів, у якому кожна деталь має філософський зміст.

Її мистецтво — це не просто картини чи тексти. Це спроба показати, що українська культура може бути безмежною, сміливою і абсолютно унікальною у світі.

Кажуть, що вона може працювати по 18–20 годин на добу. І це цілком логічно, адже її мистецький доробок налічує тисячі живописних робіт.

Багато років Андієвська працювала на Радіо Свобода, створюючи програми для України — країни, яку вона ніколи не переставала відчувати своєю.

Її позиція щодо російської імперської політики завжди була чіткою. Вона не раз говорила, що російська культура століттями намагалася поглинути українську, але Україна щоразу відроджувалася.

Для неї Україна — це передусім простір свободи духу і культури, яка здатна створювати абсолютно нові світи.

І саме тому її мистецтво таке незвичайне.

Бо це мистецтво людини, яка ще в дитинстві зробила вибір:
бути українкою — свідомо, попри все.

05/03/2026

ℹ️ Ліна Костенко: Залізна дама українського слова, яка не носить "політичної біжутерії".

У світі, де репутації купуються і продаються, є постаті, які залишаються непорушними, мов скелі. Ліна Костенко - це не просто поетка. Це живий символ інтелектуального спротиву, людина, яка довела: мовчання може бути гучнішим за крик, а гідність - дорожчою за будь-які державні нагороди. Її життя - це історія про те, як зберегти абсолютну внутрішню свободу в умовах тотального тиску.

Це розповідь про жінку, яка відмовилася грати за правилами системи і перемогла її власною правдою.

☑️ 16 років тиші: Маніфест незламності.

Найбільш вражаючий період у біографії Ліни Костенко - це її шістнадцятирічне творче мовчання (з 1961 по 1977 роки). Коли радянська цензура почала вимагати "коригувань" та ідеологічних поступок, вона не пішла на компроміс. Вона просто перестала публікуватися.

Уявіть собі силу волі митця, який перебуває в зеніті слави, але обирає повну ізоляцію, аби не зрадити жодним словом. У цей час її твори поширювалися в "самвидаві", а сама вона стала легендою ще за життя. Це мовчання було найсильнішим політичним протестом, який радянська влада так і не змогла приборкати.

☑️ Чорнобильська тиша: Експедиції в зону відчуження.

Мало хто знає, що з початку 1990-х років Ліна Костенко була регулярною учасницею історико-етнографічних експедицій у Чорнобильську зону. Поки інші уникали радіації, вона разом із науковцями рятувала артефакти народної культури з покинутих сіл Полісся.

Для неї Чорнобиль - це не лише екологічна катастрофа, а й глибока духовна рана нації. Вона шукала в зоні відчуження залишки "атлантиди - стародавнього українського побуту, пісень та традицій, які могли зникнути назавжди. Це була її особиста боротьба з забуттям.

☑️ Чому постать Ліни Костенко така важлива для "Таємничого Архіву"?

Її таємниця у безкомпромісності. У 2005 році вона відмовилася від звання Героя України, відповівши лаконічно: "Політичної біжутерії не ношу". Це не була поза - це була позиція людини, якій не потрібні титули, щоб бути лідером думок.
Ліна Костенко зафіксована в історії як поетка, що повернула українцям їхній історичний епос ("Маруся Чурай", "Берестечко"). Вона довела, що українська література може бути не лише "селянською" чи "страдницькою", а філософською, аристократичною та гостросучасною. Ми бережемо пам'ять про її шлях як про еталон того, що митець має бути совістю свого народу, а не обслугою влади.

⚠️ Цікавий факт: Під час легендарної прем’єри фільму "Тіні забутих предків" у 1965 році, коли почалися протести проти арештів інтелігенції, Ліна Костенко була серед тих, хто не просто встав у залі, а відкрито підтримував переслідуваних колег, не боячись наслідків для власної кар'єри.