22/11/2024
Сьогодні я розповім вам про людину, ім'я якої носить наша ГО. Це Мирослава Петрівна Кот.
Для мене вона була не лише вчителькою, а радше коліжанкою. До неї можна було прийти не лише порадитися щодо вишивки, а й просто поговорити, пожалітися на чоловіка, взяти рецепт, випити кави. Кава - це був своєрідний ритуал. Всі знали де що стоїть, самі накривали. Казала Мирослава Петрівна:" Кава є завжди. А до кави собі приносьте що хочете". А це її:" Келюшок будеш?" І келюшок, скажу я вам, не простий. Вона балувала нас лікерами Бейліз та Амаретто, а якщо було морозиво, то поливали його кавовим лікером Kahlua. Вона дуже любила морозиво, хоч їй і не можна було його їсти.
Тісно співпрацювати з нею я почала з 1998 року. До того це було пару зустрічей. Так ось, перше, що я відчувала, заходячи в хату - це запах. Смачно пахло печеним, пляцками. Вона тоді ще пекла. Останнім часом це був пляцок "Пияк". Мирослава Петрівна казала:" Спік один корж, а потім лише бавишся, викладаєш крекери". Я теж потім пекла його неодноразово. Мої діти дуже полюбляють цей пляцок. Я печу корж, а "бавиться" печеньками моя донька. А яке в Мирослави Петрівни було почуття гумору! Любила жартувати. Колись розповідала мені, як 1 квітня дзвонила до всіх і казала якусь новину. І всі велися. Бо поважна людина, не буде ж вона так жартувати. А вона була така весела.
Мені бракує Мирослави Петрівни, бракує зараз її підтримки. Я думаю, що вона би раділа з того, що я роблю, бо це продовження того, що робила вона. Мирослава Кот підняла з небуття нашу дрогобицьку сорочку, показала її світові, зібрала схеми, видала книгу. Зараз ми шукаємо нові взори, відтворюємо дрогобицьку сорочку, популяризуємо її.
Пам'ять про вчителя живе в діяннях його учнів. І зараз пам'ять про Мирославу Петрівну живе в кожній відтвореній нами сорочці, в кожному візерунку, віднайденому і відшитому нами.
Світла пам'ять Мирославі Петрівні! Най спочиває з миром!
Любимо і пам'ятаємо!
