21/08/2023
ЧУДОВЕ ЧУДОВИСЬКО
В КРАЇНІ ЖАХОВИСЬК
Сашко Дерманський
Друга частина із серії про чудовисько Чу та дівчинку Соню видалася не менш гостросюжетною історією, в якій з’являється ще більше страховиськ та жаховиськ, які читач навчиться остаточно розрізняти, а також познайомиться із царем жаховиськ.
Цього разу пригоди наших героїв відбуватимуться не лише в Києві та навколишніх лісах, а й в далеких країнах.
Багатьом любителям пригодницької літератури ця книжка сподобається, і навіть тим, хто полюбляє усякі горор-страшилки, вона теж буде до шмиги.
Коли я читала першу частину трилогії, то була переконана, що моя 13-річна дитина цю книжку вже переросла. Але коли в нас зав’язалася розмова на тему «що ти зараз читаєш» і я почала переказувати доньці про що йшлося в першій частині і як далі розвивалися події в другій, вона дивилася на мене великими очима: «Це напевно 12+?». – «Та ні, для молодшої школи.» - «Мамо, там маленький собачка смокче кров з дитини, коли та спить, мені в 3 чи в 4 класі таке було б страшно читати...»
Тоді я їй розповіла, що в другій частині директор школи спіймає какаду і хоче його підсмажити... – «Ну, це якийсь треш»... Я віднесла б історію з папугою радше до чорного гумору. Та й реакція моєї дитини здалася мені дуже навість смішною – «Ми ж дивилися фільм про Гаррі Поттера і там ще страшніше було.» - «Тому я тоді й хотіла з тобою його дивитися, а не самій!»
Але зі свого погляду дорослого читача я теж маю чимало зауважень до тексту. І навіть незважаючи на те, що ця книжка лише 13 років, як побачила світ, я не можу її не віднести до класики дитячої літератури, бо до певної міри вона просто не вписується в сьогодення. І йдеться не лише про упирів, які висмоктують з дітей кров чи директорів, які хочуть смажити папуг...
По-перше, у цій історії є дуже чіткий поділ на добро і зло. Не обов’язково загальноприйняте зло таким є – тут трапляються і добрі відьми, і всякі добрі страховиська. Але злий герой завжди таким залишається, його не можна змінити, хіба перетворити на якогось пришелепкуватого дурника. Чому так - читачі дізнаються наприкінці історії де автор гарно пояснює своє бачення Добра і Зла у світі, як вони виникли і чому до певної міри потрібні. Творцем цього світу є такі собі атеїстично-екуменічні «Ті-Що-Над-Нами» і створили вони цей світ з добром і злом, щоб люди навчилися їх бачити і розрізняти: «Дуже просто: на чорному тлі не видно чорного. На білому – білого. Зло стає злом лише тоді, коли поряд є добро, і навпаки – невідомо, що є добро, якщо його не відтінює зло».
Пришелепкуватими в цій історії є не лише злі потвори, яким зовсім відбило клепку, а й так звані добрі герої. Хоча що в них доброго – я не зовсім розумію... Найбільше мене в цій історії дратує директор школи, вже другу частину. Ну не розумію я того гумору (вибач, авторе): директор постійно жує жуйки, збирає фантики (от в мене запитання: невже сучасні діти знають що таке фантики і справді хоч хтось таким цікавиться), невиправний хвалько і боягуз водночас...а ще не вимовляє половину алфавіту, адже постійно жує жуйки. У другій частині директор з’являється набагато частіше, тому такого типу репліки зовсім не поодинокі: «Але фо тут дивуватифя, я бафу, у ваф трохи дах протікає. Коротфе, так: негайно відпуфкайте мене, бо я вам директор фколи, а не якафь куріпка!»
До того ж у другій частині ми дізнаємося більше і про смаки директора – він любить фільм «Сімнадцять миттєвостей весни» і навіть наспівує якісь пісні з нього. От чесно, навіть я, народжена 1984 року, того фільму ніколи не бачила, лише про нього чула. Чи чули про нього сучасні діти – може, від бабусь чи дідусів?... Я не зовсім зрозуміла, чи це автор якось підсміхався з директора за його старомодні смаки і вподобання? Але думаю, читачів не менше здивує, що навіть папуга вмів підспівати пану директору, бо теж знав слова тої російської пісні.
Інші відносно неоднозначні для 21 століття є герої боліт: потерчата та їхні мачухи. З одного боку дуже класно, що автор вводить героїв давньої української міфології з елементами християнства в цей твір, але ... Потерчата постійно роблять якісь збитки, а їхні мачухи постійно їх сварять і б’ють кропивою по дупі за це. Але тим не менше, всі ті пустощі автор їм пробачає – вони є тими добрими героями, які перетворюються зрештою на янголів – звичайно за певних умов, і їм в цьому допомагає Соня, а зла-добра мачуха зворушено витирає сльозу: вона ж бо завжди знала, що то добрі діти... Ну-от і насильство як на долоні, сказали б прогресивні мами 21 століття, – але для класичної дитячої казки Нестайка чи Даля – все на своїх місцях...
Далі є ще нібито кумедна сцена у стилі «Тома -Джері» чи "Астерікса-Обелікса», де добрі герої чудовиська тримають за хобот того поганого героя, який зрештою став просто пришелепкуватим, і метають ним, ніби ядром, - хто далі закине... Діти, правда, відмовляються брати в цьому участь – Соні якось шкода упира стає, який постійно боляче вдаряється, але директору школи – ні, він його теж метає і закидує ще дальше, ніж це вдалося до того іншим добрим страховиськам.
І, напевно, останній неоднозначний герой – Вова. Ну, вже що саме ім’я варте (до речі, тут теж є «тьоті» і «дяді», а не «тітки» і «дядьки»). Вова – двоюрідний брат Соні, він вже з’являвся в першій частині. Він такий собі рокер, з довгим волоссям і дивним словниковим запасом. Якщо директор постійно жує жуйки, то Вова через слово каже «блін» і навіть навчив одного страховиська постійно «блінитися». Все це подається теж як щось дотепне, наскільки я зрозуміла авторський задум – може, й помиляюся. Можливо, автор просто хотів, щоб діти самостійно для себе визначили улюблених героїв і могли вибрати ті дратівливі звички інших героїв, які заважають їм бути улюбленціями читачів.
Але закінчу на позитивному: інколи авторське почуття гумору змогло мене й розсмішити. Улюблений пасаж – болотування (не балотування) кандидатів на найголовнішого страховиська. Це болотування полягало в тому, що кандидати мали просидіти кілька діб в болоті. Я не знаю жодного політика в Україні (крім тих, які загинули трагічно, наприклад, в автокатастрофі), яких не обливали б болотом, тому ідея посидіти в болоті ще перед виборами – досить дотепна, як на мене. Правда, не знаю, як той гумор сприймуть діти – певно, якось по своєму.
Інший дотепний момент і герой – це відьма тьотя Оксана і її не завжди вдалі пошуки роботи. Теж зацитую:
«Потім вона працювала в косметичному салоні. Але недовго. Як виявилося, усі відвідувачі того салону, яким робила омолоджувальні маски й масажі нова працівниця, справді почувалися й виглядали після процедур набагато молодшими й красивішими. Відтак більше не мали потреби приходити до салону й приносити туди свої грошики. Як потім пояснило відьмі керівництво салону, це абсурд...»
Інший момент, яким мені сподбався – це безумовна і саможертовна любов дитини до батьків – подається, як сам собою зрозуміла річ, і це дуже зворушливо і ніжно водночас. Звичайно ж, йдеться про головну героїню Соню. Але навіть посварені доньки-мами старших поколінь миряться і раді, що їхні стосунки знову налагодилися.
Улюблене запитання моєї доньки після кожного спільно переглянутого фільму чи прочитаної книжки – «Який твій улюблений герой (вони завжди каже на німецький лад «характер»)?». Думаю, ви вже зрозуміли, що Соня і відьма - тітка Оксана.
Зрештою ті ж потерчата мені теж дуже сподобалися, хоча я сподівалася, що ставши янголами, сестричка нарешті почне вимовляти «р» та «ч». Ну, може вже в третій частині, яку я, не зважаючи ні на що, обов’язково хочу перечитати.
Ну а величезний тарган на обкладинці книжки, якого осідлав Чу, нехай залишеться таємницею для тих, хто не читав – я ще не все проспойлерила!
Видавництво Абабагаламага
2010
28/10/2023
20/10/2023
23/08/2023
16/08/2023
08/08/2023
07/08/2023
24/07/2023
19/07/2023
13/07/2023
11/07/2023